Передивилася "Бідолашні створіння" Лантимоса вдруге. Через майже два роки після першого перегляду. І цього разу фільм подіяв інакше. Не як історія, не як ідея, не як «кіно з сенсами». А так, ніби він розібрав мене на молекули — і зібрав трохи наново. Без пафосу. Без катарсису. Просто щось у мені після нього вже не стало на старе місце. Я довго думала — що саме цього разу так зачепило. І зрозуміла: мені здається, Лантімоса цікавили не відповіді. Його цікавили питання, які неможливо закрити красиво. У цьому фільмі я відчуваю, як він раз за разом питає:чи можливе життя без попереднього сенсу? Не «знайти себе», не «реалізувати потенціал», а просто існувати — без призначення, без задуму, без того, хто знає, навіщо ти тут. Белла починає саме з цього місця. І світ не витримує цієї порожнечі — намагається якомога швидше заповнити її мораллю, правилами, ролями, поясненнями. Мені здається, його дуже цікавить межа між любов’ю і привласненням. Не грубе насильство — воно надто очевидне. А тонкі, соціально прийнятні форми влади: турбота, виховання, захист, наука, «я роблю це для тебе». Той момент, коли любов перестає витримувати автономію іншого — і стає проєктом. Ще одне важке питання, яке я там відчуваю:а що, якщо тіло має право бути першим суддею реальності? Раніше за мову, раніше за мораль, раніше за ідеологію. Відраза у цьому фільмі — не про епатаж. Вона про правду, яка з’являється раніше, ніж ми встигаємо її осмислити. І ще — дуже неприємна думка:а що, якщо соціалізація завжди трохи калічить? Що ми втрачаємо, стаючи «нормальними», «читабельними», «зручними»? І чи можливо подорослішати, не заплативши за це чимось живим? Фінал для мене звучить як окреме запитання:чи можлива автономія без жорсткості? Свобода, яка не робить людину м’якою, теплою, приємною. І що, якщо це не збій, а правда? І ще одне, дуже тихе, але, здається, ключове:чи здатні ми дивитися на того, хто більше не хоче бути об’єктом погляду? Звідси це відчуття підглядання, «глазка», дискомфорту глядача. Фільм ніби поступово відбирає у нас право дивитися без наслідків. Мені здається, Лантімос не знімав фільм про Беллу. Він знімав фільм про межу між життям і сенсом,між любов’ю і владою,між свободою і формою. І навмисно не поставив там крапок. А після другого перегляду в мене залишилося дуже просте, але незручне питання — вже не до фільму, а до себе:з якої позиції я дивлюся — і що я втрачу, якщо відмовлюся від цього погляду?