Життя часто виглядає як добре налагоджений механізм.Ти знаєш, що робити.Ти вмієш.Ти справляєшся.Все працює —і саме це починає насторожувати.Бо десь у цій злагодженості зникає відчуття присутності.Наче хтось живе твоїм життям дуже правильно,а ти — спостерігаєш.Є речі, які нам підходять.І є речі, в яких ми оселилися.Це не завжди одне й те саме.Можна роками бути в середовищі,яке не ранить.У справі, яка виходить.У ролі, яка не тисне.І все одно — не бути там собою.Бо «виходить» — не завжди означає «живе».І «моє» іноді виявляється просто добре освоєним.Мені здається, що справжнє «я» не живе постійно.Воно не чергує.Не стоїть на посту.Не контролює процес.Воно з’являється зненацька —у митях, де нічого не треба доводити.Де немає внутрішнього коментаря.Де не виникає питання «як я виглядаю».У ці миті не хочеться бути кращою.І не хочеться бути помітною.І не хочеться бути правильною.Хочеться просто бути —і цього достатньо.Усе напружене, жадібне, демонстративненароджується не зі справжнього центру.Воно виростає там, де довго доводилося триматися,де місця було замало,де доводилося вміщуватися замість того, щоб жити.Справжнє «я» не воює за простір.Воно або є — або його немає.І якщо воно є,світ на мить стає простішим.Люди — об’ємнішими.Рішення — тихішими.Рух — точнішим.Я не знаю, як там «знайти себе».Мені більше відгукується — впізнавати.По коротких дотиках.По внутрішньому «так».По відчуттю, що не треба нічого тримати зубами.Я теж у тумані.Іноді здається, що йду навмання.Але, можливо, це і є правильний напрямок —рухатись не до ясності,а до живості.І якщо шлях інколи відкривається лише на кілька кроків уперед —цього достатньо,щоб йти.