Я часто думаю, з чого насправді складається стійкість. Не та з мотиваційних постів. А та, яка тримає, коли ніч, сирена, втома, і сил — рівно на один вдих. І щоразу виходжу на прості, майже буденні речі. Стійкість — це не відсутність страху. Це здатність дивитися йому в очі і робити крок на пів стопи вперед. Не геройський. Дозований. Такий, після якого не ламає. Стійкість — це оптимізм без самообману. Коли я бачу, що все складно,але все одно думаю: може бути інакше. Не ідеально. Але живо. Стійкість — це мати своїх. Тих, кому не треба пояснювати, чому ти мовчиш. І тих, хто не тікає, коли ти нестерпна. І ще — вміння просити, а не тільки тримати. Стійкість — це іноді питати себе:а як би в цій точці вчинила людина, яка вже це проходила? І дозволяти собі вчитись, а не здаватися «недостатньою». Стійкість — це внутрішній компас. Кілька «ні» і кілька «так», які не зникають, навіть коли все зовні хитається. Цінності — не як слова, а як опора під ногами. Стійкість — це відчуття, що я не одна у цьому світі. Називай це Богом, життям, полем, сенсом, тишею — як хочеш. Але знати, що є щось більше за мій страх. Стійкість дуже тілесна. Сон. Їжа. Тепло. Рух. Іноді найглибша психотерапія — це лягти і поспати, а не «розібрати ще один шар». Стійкість — це цікавість. Коли замість «зі мною щось не так»з’являється: а що зі мною відбувається? І раптом стає можливим рости, а не тільки виживати. Стійкість — це гнучкість. Вміння приймати, що деякі речі не виправляються. І все одно жити. Не попри біль, а разом із ним. І, мабуть, найважливіше:стійкість — це сенс, який народжується після. Коли досвід не зникає, але перестає бути лише раною. Мабуть так...