Є такі дні, коли світ наче встав не з тієї ноги.Не катастрофічно, просто так, ніби тебе покосило на один градус убік.Люди повільніші, каси зависають, хтось тупцює, хтось кліпає, а твоє терпіння котиться під полицю з десертами, а роздратування роздувається до небес.І ти ловиш себе на думці: ну от, ретроградний Меркурій, енергетичний туман, магнітні бурі, що там ще в нас…А взагалі -то, ... війна, що весь час гуде в тлі, мов тихий внутрішній сигнал тривоги, який ми вже майже не чуємо, але він діє.І можливо тому будь-яке дрібне «не так» здається більшим, ніж є.Сьогодні в мене був саме такий день.Сільпо біля кабінету.Каси, на яких не б’ються товари.Пропозиції: «підіть поміняйте"Касирка, яка ніби вибачається всім обличчям, але нічого не робить.Я вже майже розверталася з тою різкою, надто гострою енергією, яку сама в собі впізнаю — і не дуже люблю.А потім — щось усередині стопнулося.Оцей короткий, майже тілесний видих, після якого повертається думка:я нічого не знаю про цих людей.Абсолютно нічого.Може, дівчинка на касі тримається з останніх сил, бо брат третю добу не виходить на зв’язок.Може, хлопець у зоомагазині всю ніч лежав з телефоном у руці, поки Одеса чи Київ були під обстрілами.Може, жінка, що нервово шукає штрих-код, годину тому отримала новину з лікарні.Може, хтось плакав на складі.Може, хтось боїться втрат.Може, хтось уже втратив...І вони точно не роблять мені нічого поганого.Вони просто працюють, живуть, як можуть.Так само, як я.І я зрозуміла, що немає зараз місця моїй внутрішній короні, позиції «мені повинні», цій дрібній жорсткості, яку легко спихнути на обставини.Бо погано — всім.Важко — всім.І нічого з мене не впаде, якщо я сама поставлю ту рибу назад, якщо вже так невиносимо ходити міняти.Або якщо я просто погоджуся на те рішення, яке мені пропонують.Не піду війною туди, де люди виживають на своїх внутрішніх можливостях, як вся країна на генераторах.Бо хтось же все одно встав о четвертій ранку й робив саме той вишневий чізкейк, максимально свіжий, який я тільки що взяла «на заспокоєння».І я не знаю, у якому він був стані, з якою втомою, з якою ніччю за плечима.Та знаю точно —ми живемо в країні, де м’якість один до одного — не слабкість.Це форма опору.Форма гідності.Форма любові.І сьогодні я вибрала ту м’якість.Не тому, що я така свята))). Взагалі ні.А тому, що ми тримаємося одне одного тільки так — маленькими жестами людяності, які не дають нам впасти.