Терапія рідко буває про спокій. Часто — про розкол. Про той момент, коли ти починаєш бачити себе не так, як звик. Не так, як зручно. Не так, як звинувачували інші — і не так, як ти себе виправдовував.Бо ж з самого початку часто є проста картина: я — той, кому боляче. Той, хто страждає. Той, з ким вчинили несправедливо. І в цьому є певна рівновага, хоч і болюча. Все зрозуміло. Все на місцях.А потім приходить терапія. І раптом виявляється, що історія складніша. Що ти не лише жертва. Що всередині є і злість, і амбіція, і потреба в контролі. Що ти теж іноді робив боляче. Що ти мовчав там, де можна було говорити. Що ти тримався за роль, яка давно вже тисне.І в цей момент — найскладніше. Бо доводиться відпускати не лише звичний образ себе, а й старі механізми виживання. Ті, що колись рятували, а тепер обмежують. Доводиться зустрічатися з соромом, провиною, розгубленістю. І робити вибір: чи готовий я бачити себе цілого?Терапія — не про те, щоб знайти, хто винен. Вона про те, щоб врешті наважитися бути з собою — неідеальним, різним, живим. І не тікати.