Коли за майже рік до війни моя мама відходила у вічність, був у неї такий тиждень, коли вона щоранку зі здивуванням відкривала очі й казала: «Хм… жива». Оце й я тепер іноді так кажу. Бо мої подорожі Дніпро — Одеса — Дніпро не дають відчуття безпеки. Вони лише випробовують мене різноманіттям стресорів. Хоча до Києва, схоже, не дотягують. Та мірятися обстрілами — це вже щось за межами людського. А ми за цими межами давно. Кажемо, що адаптувалися. Але рідко помічаємо ціну тієї адаптації. Як повільно втрачаємо чутливість тіла. Як виснажуємось фізично. Скільки зусиль треба щодня — просто щоб не розвалитися. Як та Королева в книзі про Алісу у Задзеркаллі: «Треба бігти вдвічі швидше, аби лишатися на місці». Ми молодці. Але й досі часто щось вимагаємо від себе — на довоєнному рівні. Наче витираємо постійне тло війни з нашого повсякдення. А враховувати треба. Бо інакше — реальність стає нереальною. Вимоги — виснажливими. Очікування — задушливими. І в якийсь момент ти вже не на своєму боці. Останнім часом часто згадую книгу «Жінка в пісках». Може, ви знаєте сюжет. Є і фільм. Там пісок, що спершу здався фоном, поступово стає головним героєм. Так і війна. Вона вже давно рветься бути головною. А ми не даємо — як можемо. І в цьому є і вірність життю, і певна помилка. Бо жити життя — це не те саме, що витісняти реальність. А вкладатися в закінчення війни — це не те саме, що підгодовувати її. Все просто. І водночас — страшенно складно. З одного боку, щоб у світі ставало більше людяності — кожна людина має щодня робити свої людяні вибори. А з іншого — в умовах війни цього замало. Потрібно час від часу робити трохи більше, ніж просто жити своє. Хоча б іноді — додавати до спільного котла зусиль заради миру. І ще — не віддалятися. Не замикатися в самостійному виживанні. Бо навіть коли втома тягне в глуху нору, десь всередині залишається тихе: “де мої?”І це питання — вже частина дороги назад.