Деякі з нас навчилися контактувати лише через злиття.Не тому, що це найздоровіше. А тому, що іншого способу не було — або ти зливаєшся і зникаєш у комусь, або тебе не чують, не бачать, не люблять.А хіба можна витримати дитині, що любов — не гарантована? Без впевненості, що можна бути собою — і бути в стосунку?От ми й навчилися ставати хвилею, що вкриває берег іншого.Прозорою, гнучкою, готовою втратити форму, аби тільки не бути відкинутою.Але злиття — не близькість.У злитті немає двох. Там є тільки одна оболонка на двох.І як тільки хтось із цієї оболонки захоче дихати окремо — інший відчуває це як зраду.Бо якщо я — це ти, а ти — це не я… то хто я? І куди я поділась?Вчитись контактувати — не зливаючись — це як вчитись дихати в новому середовищі.Там буде самотність.Там буде сором за свою окремість.Там буде страх, що тебе залишать, як тільки станеш чіткішою.І там буде свобода.І обійми, в які заходиш не з потреби зникнути, а з вибору бути поруч.Межі — це не мур. Це шкіра.Вона відчуває, вона проводить тепло, вона може бути м’якою. Але вона є.Без шкіри — немає відчуттів, немає дотику, немає контакту.Бути в контакті, не втрачаючи себе — це мистецтво.Його можна вчитись. Крок за кроком.Коли "я" і "ти" — не протилежності, а два береги однієї розмови.І наші межі — не заради захисту від любові, а щоб ця любов могла жити.