Спочатку я питаю себе, а вже потім — світ. Бо світ гучний. Він охоче відповідає, навіть коли його не питають. Світ нав’язує, рекламує, шепоче й кричить, ким бути, що хотіти, куди йти, кого любити й чого соромитись. Він втомлює своєю впевненістю. А я — тиха. Я вчуся слухати себе, як навчаються слухати гірське джерело серед нічного лісу. Спершу нічого не чути, тільки темрява й ритми власного серця. А потім — якось раптово — з’являється дзвінке "ось воно". Це не інтуїція, не логіка, не виховання. Це те, що було до всього — моя первинна згода бути. І саме з цього місця я питаю себе: — Чого ти прагнеш насправді?— Що є любов для тебе?— Чи цей вибір — про тебе, чи про потребу заслужити?— Чи твоя згода — добровільна, чи ти мовчиш від страху? Бо світ не розрізнить. Він хвалитиме і твій порив, і твою маску. Він плескатиме тобі за посмішку, навіть коли всередині в тебе руїни. Йому байдуже — чи це ти, чи тінь тебе. І тому — спочатку я питаю себе. Це не егоїзм. Це не гординя. Це акт гідності. Це дихання перед зануренням. Це основа всіх основ — почути себе до того, як почую відгук світу. Бо лише тоді, коли моє "так" і моє "ні" мають вагу для мене самої,я здатна бути у світі — не розчиняючись у чужому шумі, не зраджуючи себе в обмін на любов. Світ — це не ворог. Але й не провідник. Я — свій компас. Я — початок діалогу.