Про бажання — і про Хуху.Усередині нас живе багато бажань.Деякі з них — як теплий вітер, що сам підхоплює нас під руки й несе.А деякі — як зимова заметіль, що замітає дорогу, а ми, мовби в трансі, йдемо, замерзаючи.Істинні бажання народжуються тихо.Їх не треба виштовхувати із себе криком. Вони виникають природно — як усмішка на обличчі коханої людини.І здійснювати їх — смачно.Як їсти полуницю з вершками прямо з миски, руками, сміючись.Як танцювати босоніж посеред кімнати, забувши про час.Ці бажання не про доведення. Не про перемогу. Вони — про життя. Про себе.Невротичні бажання інші.Вони кричать: «Доведи! Отримай! Наздожени!»Обіцяють тріумф, а приносять тільки втому й запустіння.Бо в їхньому корені не справжнє "хочу", а біль:"я ніколи не був достатнім","мене не бачили","мені не дали".І скільки б ми не бігли до них — фінішна стрічка весь час тікає далі.Їх не можна наздогнати.І навіть якщо на мить здається, що досягли — тріумф випаровується між пальцями.Нарцисичні бажання — особливі.Вони як життя у власноруч надуманому Аватарі.Образ ідеального "я" — прекрасний, величний, чарівний.Але це не ти.Це маска, що довго рятувала, а тепер заморожує.І щоразу, коли знімається святковий фасад — залишається розчавлюючий холод.Розчарування в собі — справжньому.Неідеальному. Невеликому. Нерівному.Тому що той, хто прагне вразити світ, всередині часто почувається глибоко самотнім.І незрозумілим навіть собі.Я згадую тут свою Хуху — маленьку ельфійку, яка оселилася на моєму столі.Вона нагадує мені слухати себе.Свою дитячість. Свою спонтанність.Те місце в мені, де бажання ще теплі, ще справжні, ще живі.Іноді найкраще запитання, яке ми можемо собі поставити:"А чого хоче моя внутрішня Хуха сьогодні?"Іноді — варто просто дати їй слово.І тоді життя стає трошки смачнішим. Трошки світлішим. І безкінечно справжнішим.