Це не депресія. Це ти втомилась.(Але, ймовірно, вже настільки, що плутаєш одне з іншим.)Останнім часом часто чую від клієнток:– «Мабуть, у мене депресія. Нічого не хочеться, сил немає, роздратування, апатія…»А далі: «Мені б антидепресанти. Ну або нову голову. І нервову систему на заміну».Але, давай чесно:Антидепресанти не лікують виснаження. Вони не повернуть тобі сон, апетит, легкість у тілі і бажання жити, якщо ти три роки на автоматі несеш на собі світ.З ігнором до сну, харчування, болю в тілі, емоцій та банального "не хочу, не можу, не зараз".Це втома, і вона має свої чіткі маркери:– важкість у тілі, м’язах, як після марафону, який ти не підписувалась бігти– роздратування, сльози, апатія на фоні фрази «а що приготувала на вечерю?»– туман у голові, неможливість зосередитись навіть на серіалі– перепади настрою, як у весняного неба– бажання зникнути (або щоб усі зникли, крім кота)– постійне бажання «просто полежати» (але і це вже не працює)І головне: це не просто про перевтому, це про твою стратегію виживання.Про те, як ти навчилася не відчувати, бо колись відчувати було розкішшю.Про те, як ти не просиш допомоги, бо тобі відповіли мовчанням.Про те, як ти несеш, бо інакше ніхто, а ще боїшся побачити — що якщо справді ніхто?І ось тут питання, з яким вже точно варто в терапію:– Для чого я ігнорую себе?– Яка ціна цього «бути сильною»?– Чому я боюсь бути не всесильною?– Що буде, якщо я не зроблю всім добре?Бо вигорання — це не тільки про втому.Це про самотність у відповідальності.Про любов, яку заробляєш старанністю, турботою і відмовою від себе.Іноді найбільш терапевтичне — це не техніка і не дихання по квадрату.Це «Я не зобов’язана. Я не робот. Я хочу жити, а не тільки функціонувати».І якщо ти читаєш це, киваючи головою, але з важкістю в тілі — можливо, час зупинитись.Не назавжди. Хоч би на каву. Хоч би на тишу.А світ?Світ нікуди не дінеться. Він дочекається.(А якщо не дочекається — це вже точно не той світ, заради якого варто себе втрачати.)