Уникаючи жалю, ми вдаємо, що втрата ще не сталасяМи ховаємо погляд. Закриваємо двері й говоримо собі: "ще не час", "я тримаюсь", "це нічого". Стаємо на носочки, щоб не торкнутися підлоги, де розлите горе. Вдягаємо усмішку, мов маску, і несемо день за днем, як ніби нічого не змінилося. Ніби той, кого ми втратили, досі поруч. Ніби розбитого не було. Ніби порожнеча — це просто трохи більше повітря. Та в кожному "ніби" живе шматочок того, що просить бути прожитим. Сльоза, що не впала. Обійми, що не сталися. Крик, який залишився в грудях і перетворився на тишу. Утрати не зникають від того, що ми на них не дивимось. Вони стають прозорими — іще ближчими. Немов скляні люди, що сидять поруч і мовчать із нами за одним столом. Горювання — це не слабкість. Це ніжність до того, що було важливим. Це любов, яка шукає форму, коли доторкнутися вже неможливо. Це шлях до прийняття: не щоб відпустити, а щоб визнати. Можна сісти поруч зі своєю втратою. Запалити свічку. Назвати поіменно. І просто бути. Без поспіху, без "правильно" — як є. Бо те, що було важливим, заслуговує бути оплаканим. А ми — заслуговуємо бути живими, навіть коли болить.