Якось у Ватикані відбувалася зустріч святого Папи Івана Павла II і, на той час, головного рабина Ізраїлю Меїра Лау. Під час дружньої бесіди рав Лау розповів Папі хвилюючу історію. У ній ішлося про те, як після Другої світової війни молода жінка-християнка звернулася до свого священика за порадою. Вона зі своїм чоловіком врятувала під час війни маленького єврейського хлопчика, якого батьки передали їй в руки перед тим, як їх схопили і відправили в концентраційний табір. Батьки хлопчика зникли в нацистському пеклі, але до цього вони мріяли, що майбутнє хлопчика буде пов'язано з Ізраїлем, тому й просили її про це. І от, перед жінкою-християнкою постала проблема: з одного боку, вона зобов'язана була виконати волю батьків дитини, з іншого – їй дуже хотілося залишити дитину у себе і охристити її. Жінка отримала від священика моментальну відповідь: вона зобов'язана поважати бажання батьків… Ця історія дуже зацікавила Папу. Але вона вразила його ще більше, коли рав Лау сказав: «Ваша Святосте, цим священиком були ви... А цим хлопчиком-сиротою був я...»Святість не буває однобокою…