Одного дня в затишну заячу нору заповзла змія. Зайці злякано притислись до стіни — ще ніколи у їхньому домі не було такої гості. Але змія зашелестіла м’яким голосом:— Не лякайтесь мене… Я дуже самотня. У мене зовсім немає друзів, і я щиро прагну тепла. У мені — вікова мудрість, якою хочу поділитись.Зайці насторожено перезирнулись, але дали їй шанс. Вони слухали її байки й легенди, її тихий, заворожуючий шепіт. Вона говорила, як філософ… А потім — вжаливши одного з них — зникла.Наступного вечора знову приповзла.— Не проганяйте мене, — просила. — Ви ж знаєте, я — змія. Мені складно не жалити. Але я намагаюсь. Друзі повинні приймати одне одного з усіма недоліками, чи не так?Зайці вагалися, але знову повірили. І знову — розмови, історії, лагідність… І знову — вжалила.На третій день нора вже була закрита каменем. Змія обвивалась довкола, шипіла, каялась, шепотіла обіцянки змінитись, просила лише ще один шанс. Але з нори ніхто не вийшов.— У цьому світі для тих, хто мислить глибше — не залишилось місця! — з гіркотою прошипіла і поповзла у темряву.Бо іноді отруйні створіння прикриваються красномовністю, називаючи себе мудрими і неосяжними — лише для того, аби знову і знову боляче жалити.Не забувайте: якщо хтось ранить вас знову й знову — навіть під маскою щирості, навіть з блискучими словами і глибокими цитатами — не пускайте його більше до свого серця. Навіть якщо вам здається, що бути добрим — це терпіти.