Взагалі знесення памʼятника Булгакову в Києві пройшло без особливих спроб російської етнічної меншості в Україні якось цьому завадити. Пікетів ми так і не побачили і не побачимо, хоча певна кількість обурених цим рішенням дійсно існує. А зараз поясню чому це так.Булгаковський тип громадян - більш специфічне явище ніж ватники чи комуністи, або ж імперці в класичному розумінні. Це явище глибоко класове і відображає воно одну конкретну політичну зміну, яка породила цю категорію. Загалом - Булгаков частина російської літератури, але не письменник-символ для росіян. В широкому сенсі він не удостоївся від РФ пошани в форматі Достоєвського чи тим більше Пушкіна, культ Булгакова - глибоко домашній персонально і конкретний. Він не є частиною російського національного міфу по тій простій причині що РФ від Булгаковських приколів не холодно не жарко - бо вони не виконують ідентичнісних задач. Булгаков - віяння 1970-80х, коли врешті його стали екранізувати і дістали з-під заборони деякі твори на друк, які одразу ставали у вузьких колах інтелігенції рідкістю, літературною сенсанцією. Тож загалом він відображає таку собі тугу маргіналізованої пізньорадянської інтелігенції, яка вбачає свою роль у Професорі Преображенському, який має освічувати усіляких Шарікових. Буквально кажучи це дає певну історію про класову нерівність між інтелігентами, сєющими разумноє доброє вєчноє і виховуючими всіляких колгоспників, хохлів, варварів, абреків та молдаван. Інтелігент в цьому розумінні глибоко неросійське і неукраїнське явище: логіка його існування космополітична, прогресистська і універсалістська. Він вбачає в собі прояв вселенського розуму, який самозростає через дії інтелігента по вичухуванню гречкосія в люди. Але окрім всього іншого, ця космополітичність і прогресизм, певна утопія (замість воєвать, треба сдєлать страну раєм на Землі і всі до нас потягнуться!) глибоко антиполітична в своїй основі, буквально деполітизована. «Ми не збираємось боротись за владу, ми не збираємось боротись взагалі». Це конгломерат одинаків-буржуа максимально соціально атомізованих, поведених на гедонізмі (втч в його культурному сенсі - «ми на планеті щоб споживати доброє разумноє вєчноє, а нє плохіє мислі думать»). Він не є спроможний до колективної дії, з цієї точки зору його навіть концептуальна влада вивітрюється з 1990х, коли настав найбільший страх: їх влада над варварською більшістю перестала бути безумовною. Коли колгоспники взяли в руки арматури, стали «братками», а кадебісти перестали соромитись і стали «іншими братками постарше», потім виповзали червоні директори - бізнесмени, олігархія, утворився новий «твердолобий» кістяк нових еліт рівномірно розподілених між командами Януковича, Ющенка і Тимошенко, де майже скрізь місце інтелігенту було «около параші», не властвовать а виконувати свою інтелігентську функцію суто за призначенням. А потім ще кілька ітерацій приходу весільних фотографів і комедійних акторів, а також шоколадних бізнесменів та масовиків-затійників просто остаточно поховали для індивідуалістів-інтелігентів хоч якусь уявну владу. Найспритніші інтелігенти пішли за найтвердолобішими з биків і щось собі та завоювали. В бізнес пішли, в політику, в комерцію, а хтось і в шахрайство і бандитизм, було. Професор культурології в статусі касира ОПГ - не вигадка, таке явище існувало. Варвари яких вони так щиро зневажали (тобто більшість населення) виявились спроможними до складних і не дуже форм соціальної організації - від фінансово-промислових груп, локальних банд і комерційних відеосалонів до ватаги, що в селі бʼє приїзжих на дискотеці. Радикальний індивідуаліст на цьому тлі не зміг протиставити нічого, і внутрішньо маргіналізувався. І в такому вигляді дожив до сьогоднішнього дня і відтворився в нащадках. Бо життя показало неспроможність головної гіпотези на якій тримався цей клас: що правильне мислення і культура уже є достатніми для успіху. Як виявилось, саме дія, хай навіть хаотична і помилкова, стала новим засобом встановлення влади - до цього світу їх ніхто не готував. А філософствують нині, як казав батєнька Ніцше, молотом.