Статистика telegram channel - @lelyk_anna

З дитинства обожнюю зиму. Гарячий чай, теплі шкарпетки, вʼязаний плед і мріяти скоріше бути вдома коли не вдома. Заглибитися в себе. Навіть якщо поряд хтось є - кожен з нас обгорнутий у теплу ковдру усамітнення, власних думок, спогадів, переоцінки життя. Завжди раділа, що народилася у січні. Проте цієї зими я замерзала. Як ніколи. Холодно ззовні і зсередини. Цієї зими мені часто хочеться лежати і просто не бути. Замерзли всі теплі куточки мого життя і мене.Відсутність тепла, світла, води, нічні атаки від яких зранку як похмілля. Тривога за чоловіка, що теж мерзне, самотність і безпорадність. І оце очевидне - геноцид. Хтось хоче щоб ми не були. Чому? Немає відповіді. І від цього ще більше хочеться не бути. Найстрашніше, що я читала цієї зими - жінка пенсійного віку на своїй сторінці у фейсбуці написала лише одне слово - «замерзаю».Кожна зима закладає основи майбутніх цвітінь. Цієї зими навіть віра в це замерзла. Клятий холод пробирає до кісток, але грію чай, радію, що можу нагріти воду, і йду до інших замерзлих. Так пройшла половина зими. Я грілася поряд з такими ж замерзлими і тими, що втратили віру: ті що тут і там, далеко. Ми такі холодні, зігрівали один одного зневіреним своїм подихом, ледь помітною посмішкою, невдалим жартом. І був наш теплий новорічний кіноклуб, і наша школа у Києві та онлайн, і жіночі клуби. А потім чоловіку дали відпустку. Ось так день за днем мерзнемо і живемо. І навіть вдається це зимове - надягати три пари вʼязаних носків, пити літрами гарячий чай і хоча б намагатися вірити, що в саму найважчу зиму, можна знайти в собі непереможне літо. Мене обурює міф про незламних, крутих, невмирущих українців. Набрид цей показовий нарцисизм що працює на далеку, байдужу аудиторію: погляньте які ми незламні, нас бʼють а ми нічо, зранку знов пʼємо капучино. Ненавиджу ось це: «будемо жити не дивлячись на …», бо жити не дивлячись, то бути в ілюзії. Я хочу жити і дивитися у всі очі на все що навколо. І все одно обирати жити. Ось це дійсно хочу - обирати життя. Тож, нумо грітися разом: зневірені, втомлені, змерзлі, проте живі. Приходьте. Я в Києві і онлайн. Ще тепленька.Слідкуйте за анонсамиНайближчим часом1.02 жіночий клуб Київ2.02 жіночий клуб онлайн А як ваша зима?

Дуже маленька я і величезний годинник Бо рік пішов, день вже потроху стає довшим, ми зробили це коло, хай би як ми того хотіли чи ні. Бо час іде… Хоча час він просто є, куди він йде? Проте час саме нашого життя - він йде А я хочу тут про те, що зараз мені актуально і думаю, що не тільки мені.Довго виношувала і ось нарешті маю нове у новому році - проєкт «Майстерня Часу»Знали б ви скільки там всього - список фільмів, книг, цікавих вимірювачів внутрішнього часу та того, як цей час налаштувати. А ще метафоричні карти, анекдоти, життєві історії і можливість трошки підлікувати свій час.І трохи того, з чим останнім часом йдуть клієнти, про що говорять знайомі, що бентежить та дивує:⏰мені не вистачає годин у добі ⏰час так летить, я його взагалі не помічаю⏰вчора було літо, сьогодні зима, завтра старіть⏰в мене життя на паузі з початку повномасштабної - все відкладаю на тоді, коли…⏰я усе життя запізнююсь. Ніби це дрібниця. Проте це є серйозною перешкодою в роботі та в житті ⏰ витрачаю час на пусте, просто можу годину гортати стрічку соцмереж ⏰марную час а на головне його постійно не вистачає ⏰страшно скільки разів на день я кажу дітям «немає часу»⏰до мене доходить пізно ⏰хто б що не говорив - а час точно прискорився зараз Список виразів стосовно часу в мене величезний Отже відносини з часом це моє захоплення зараз. Стільки всього відкриваю нового для себеІ головне - час він просто є. Але він дуже різний. Здається час з ним вже познайомитися 🤩Буде онлайн та Київ Пишіть в коментарях кому актуально, а з мене подробиці «що/де/коли»І завжди вдячна за репости та рекомендації (колись мені клієнтка сказала, що не хоче ніколи мене рекомендувати та репостити бо боїться що я «закінчуся» і їй не вистачить. Є гарна новина - я не мандарини на ринку під новий рік - і не закінчуюсь🫣, ну допоки маю глузд та здоровʼя, проте так - дуже обмежую індивідуальний прийом, проте роблю різні цікаві групові проєкти)Запис та подробиці у Наталки +380 (98) 311 11 52

Колись, мені було 19. Ми вчилися в університеті і наша одногрупниця (вона була і однокласницею) виходить заміж за іноземця і їде з країни. Це був шок. Ну в тому сенсі як - її більше тут ніколи не буде? Але ж тоді життя тільки починалося і стільки всього ще було попереду. Хтось їхав, і частіше за все - назавжди. Але… З 22 року поїхало дуже багато людей. Раптом, ось так - життя стало як сир з дірками. Іноді здається, що сиру скоро не залишиться. Будуть самі дірки. На тиждень приїздила моя терапевт та друг. Ніби зустрічаємося з нею онлайн, проте саме коли зайшла до неї в кабінет і ми міцно обійнялися - все… Вона вже поїхала, а я фізично відчуваю, що в душі знов порожнеча. Коли вона в Києві - якось спокійно та затишно.В моєму кабінеті жінка. Плаче довго, безутішно (майже як я на днях у терапевта). Десь вже на пів консультації стає ясно, що справа в сусідах. Вони вирішили їхати з Києва «в один кінець». Сусідка принесла їй свої орхідеї. - справа не в сусідах. Ми взагалі майже не спілкувалися. Просто за ці майже чотири роки я ніколи не дозволяла собі плакати за тими, хто поїхав.Бо соромно. Ну чого плакати, як люди живі та у безпеці? А я їх як померлих оплакую. Хочеться буквально «обнять і плакать» з нею разом. Тим глибоким, архаїчним плачем Ярославни. Коли з країни поїхала моя старша донька - я два місяці не дозволяла собі плакати. Бо ну як? Вона в безпеці, з нею все добре. Радіти треба. Я раділа. Але водночас глибоко страждала. Не правий був тиран коли казав, що усі люди взаємозамінні. Я не змогла замінити нікого. Вже змінився мій кабінет. А я досі як веду групу чи кіноклуб пригадую, де хто сидів. Вже кілька разів я готувала їсти на усю нашу велику родину. А потім сиділа з півсотнею млинців та пирогом. Сусіди, колеги, знайомі, друзі. Їх не стало тут, але плакати за ними це ніби дивно?Але я плачу. І клієнтка моя плаче. Бо ніхто не хоче втрачати дім. І ніхто не хоче втрачати інших. Живу з тим, що життя геть змінилося. А людей замінити неможливо.Всіх обіймаю. Дякую, що ми живі. Може згодом вийдемо на планетарний рівень близькості і будемо гостювати з млинцями, пирогами та червоним 🍷

Ваші улюблені цитати з моновистави «можна я просто посиджу» та моєї майбутньої книги Надія ***Перед жінкою 40+ повстає найскладніше питання: як бути жінкою, а не злою порожньою відьмою.***Сиджу мовчки і відчуваю, як у наш простір входить - Старість. Бо щось і я стала помічати таке … Все частіше стала думати «а чи можна жінкам в моєму віці носити таке?», а моя тітка казала: «чим старше жінка, тим коротше волосся”, отже нічого, що я хочу довге волосся?***Як би не казав мені чоловік “дівчинко моя”, чи як би не називали мене сестрою моїх доньок - час бере своє.***Згадую всі ці дитячі казки, де мачуха ненавидить юну та прекрасну падчерку саме за її молодість, за її жіночій розквіт. ***Всім хочеться бути Білосніжкою. Нікому - мачухою, хоча вона й була найкрасивіша в світі, пам'ятаєте?***Не можу збагнути коли замість того, щоб бути в казці Білосніжкою, я раптом стала вже ближче до її мачухи? Куди поділися всі ці роки? Я ще вчора була дівчиною і пам'ятаю бентежну мить перших місячних.***В казках всі, хто прагнув вічної молодості ставали злими. Мабуть нереалістичність бажань, гординя подолати те, що людині не під силу, нездатність знайти інші цінності - робили цих героїв злими і некрасивими. Всі вони плохо закінчували.***Нема казок де б жінка «сорок плюс» була головною і все ж чарівною героїнею. Всі ці казкові жінки після сорока -або злі, або мертві, або феї. ***Поряд з кожною жінкою я відчуваю безсилля, бо час це те, перед чим немає ніяких лік. Я теж хочу бути молодою. При тому бажано, зі всім своїм багажем, життям, досвідом, оточенням - все те саме, але тільки молодою та здоровою.***В мить найглибшого болю, світ стає вкрай реальним. Все штучне виглядає потворним. Природа навпаки - як ніколи стає красивою і цілющою. ***В історії про Надію, немає якогось дива про молодильні яблука, живу воду, сльози незайманих, або ще якесь жертвоприношення яке б могло підвищити антимюллерів гормон. Але попри всі закони анатомії вона все ж таки завагітніла.***Чомусь саме тут і зараз, поряд з нею, я гостро відчуваю життя, як диво. І старості ніякої немає. Є щось із вічності, щось що буде завжди.