Частина 2. Початок тут ⬆️⬆️⬆️.

Одне з найдивніших правил британського футболу — на тренування треба завжди приходити в піджаку й краватці (у Перуджі досить було клубного спортивного костюма). У мене, звісно, такого одягу не було, і в перший час я навіть не мав грошей, щоб його купити. Тож одного дня ми з Газзою пішли до престижного бутика в центрі Глазго оновити мій гардероб. Пол сказав мені, що «Рейнджерс» вирахує вартість костюмів із моєї зарплати. Згодом я помітив, що ці гроші в мене ніколи не вираховували: то він мені подарував той одяг, а все вигадав, щоб зробити мені подарунок. Це показує, наскільки він був мені близьким: попри всі розіграші, це була людина безмежної щедрості. Завдяки йому я нарешті міг приходити на тренування вдягнений як належить, але невдовзі виникла інша проблема: зав'язати вузол на краватці. У Глазго я жив сам, тож це була катастрофа: перші рази мені допомагали співвітчизники — Аморузо, Порріні й Неґрі, — але за кілька тижнів, щоб не діймати їх постійно, я вирішив тримати вузол завжди зав'язаним. Так, коли треба було надягти краватку, досить було її трохи затягнути — і готово.

Тим часом моя англійська потроху покращувалася. У мене була вчителька, яка щодня давала мені уроки, — страшенна морока сидіти там і вчити дієслова, іменники та всі ті мудровані граматичні конструкції, від яких голова йшла обертом. Мені й з італійською було непросто, що вже казати про англійську. Факт той, що часто — стара звичка — я намагався прогуляти й ті нудотні уроки, вигадуючи найабсурдніші приводи. Пам'ятаю, одного разу мені зовсім не хотілося, я був утомлений після тренування і радо пішов би додому розвалитися на дивані. Я попросив Газзу сказати вчительці, щоб та заплющила очі й відпустила мене. Як завжди, я помилився зі співрозмовником, бо цей жартівник сказав їй, що того дня мені страшенно кортить учитися і я хочу подвійний урок. Отож вона протримала мене над книжками п'ять годин.

Якщо не зважати на ці дрібні й кумедні незручності, я дедалі більше вживався в шотландське життя. Хоча, щойно приїхавши, я навіть не знав, що «Рейнджерс» — команда протестантів, а «Селтік», інший клуб Глазго, — вотчина католиків. Але проблем ніколи не було, я ніколи не стикався з проявами расизму, до мене всі завжди ставилися чудово. Хіба що дехто з уболівальників «Селтіка» час від часу, побачивши мене на вулиці, хрестився і плював на землю на знак зневаги: дрібниці.

Проте невдовзі я зрозумів, що в Шотландії національна ідентичність дуже гостро відчувається. Наприклад, у роздягальні висіло фото королеви, і в перші дні я весь час питав себе, що робить на стіні портрет цієї підстаркуватої пані. Може, це якась відома акторка, про існування якої я не знав? Може, стара шанована керівниця «Рейнджерс»? Тож за деякий час я набрався сміливості й запитав, хто ця жінка: тут таке почалося — «це королева!», «the Queen», — почув я хором, а дехто ще й скоса на мене подивився. Це як якби хтось в Італії, побачивши фото Папи, запитав, хто це.

Молодець, Ріно, гарний початок.