Лабораторія

У мікроавтобусі з величезним кислотним написом «Маленький Париж» грало радіо «Шансон». Оператор Міша курив, спльовуючи у відчинене вікно. Я примостилась на передньому сидінні між ним і Галею. — Значить так, дитино. Ти ходиш за мною хвостиком і спостерігаєш. Шоб я від тебе не чула і звуку. Пискнеш — прибʼю, — наказала Галина Василенко. — Поняла? — Поняла. А їдемо ми куди, скажете? — я скористалася останньою нагодою ставити запитання. — Можна на ти. Галя дістала із сумки дзеркальце з помадою. Підскакуючи на вибоїнах, вона зосереджено намагалась намалювати губи, паралельно переповідаючи розмову з прессекретарем міліції: — Хлопчаки років восьми гралися на закинутому будівництві. Одному на голову обвалилась цегла. Загинув на місці. Години три тому. — Я їбу, а в чому тут новость? — фиркнув Міша, прикручуючи пісню «Єдінствєнному нєжному». Здогадуючись про запальний норов Галини Василенко, я очікувала словесного спарингу. — Чудове запитання, — крикнула Галя, розглядаючи в дзеркальце свіжонамальовані губи. — Дитино, спробуй на нього відповісти. Для чого це показувати в новинах? — Ну, бо людина ж умерла, надзвичайний випадок... Це новина... — Припустимо... Тоді скажи мені, чого ми щодня не розказуємо про смерті від серцево-судинних захворювань? Українці жеруть смажене мʼясо зі шкварками і мруть від болячок сотнями тисяч. Чому в новинах нема «Петро хавав гімно і помер. Не будь як Петро»? — Бо це нудно, — знітилась я. — Хочеш сказати, ми їдемо в богом забуте село писати інтервʼю із щойно осиротілими батьками, шоб розважити глядачів? Я вирішила не відповідати. — Новина, дитинко, — це то, шо вибивається з рутинного життя. Це екстремум. То, шо змушує глядачів відірвати погляд від тарілки із супом і взятися за пульт, шоб зробити гучніше. Тобто ми таки їдемо в богом забуте село писати інтервʼю зі щойно осиротілими батьками, шоб шокувати глядачів. Ділимося уривком із дебютного роману Емми Антонюк «До побачення, телебачення!» — історії дорослішання між екранами телевізорів, затягнутим паском «виховання» і мрією потрапити по той бік екрану⤴️

3…2…1… усім приготуватися до літа! Вашим ідеальним супроводом стане актуальна українська проза: від теплих спогадів дитинства до палких ромкомів😋🌤 «Усі персонажі вигадані. Або ні» — легка й затишна історія про заплутані стосунки, кумедні життєві халепи й пошуки себе справжньої. Ідеальне читання, щоб розвантажити голову, посміятися і, можливо, впізнати в героях своїх знайомих🌤 «Найкраще «найгірше», що могло статися» — гарячий ромком з подвійним POV, сповнений живого гумору й пікантних ноток 18+. Герої тут вчаться бути чесними з собою, довіряти іншим і перестають ховати почуття за масками🌤 «Час невдах, або в кримській столиці хмарно з проясненнями» — роман-ностальгія про спекотне кримське літо й покоління нульових, коли ще не було соцмереж, мобільні розмови тривали перші безкоштовні секунди, а доросле життя тільки починалося🌤 «На вулиці Солоній» — світла й кумедна книжка-«вітамін D» про всесвіт однієї вулиці та її галасливих мешканців, чиї долі переплітаються у затишну історію з унікальним дорослим шармом🌤 «Не закохуйся, Єво!» — ромком про літо 2022-го, де тату-майстриня тікає від війни в село і затіває фіктивні стосунки, щоб утерти носа колишньому, який несподівано оселився по сусідству🌤 «Толіки. Про тих, хто перемотував касету олівцем» — тепла повість про канікули в українському селі кінця 90-х: із дискотеками, бабиними дерунами, жуйками «Турбо» та повною відсутністю інтернету

Вікторія Фещук — письменниця, журналістка, культурна менеджерка. Народилася 1996 року на Рівненщині. Лауреатка 3-ї премії літконкурсу видавництва «Смолоскип» у номінації «Поезія». Авторка поетичних книжок «182 дні» і «Тимчасові адреси проживання». Обидві збірки видані після 2022 року, обидві мають багато спільного. Це книжки-мандрівки, в яких лірична героїня розмірковує як про загальнолюдські категорії (про життя і смерть, наприклад), так і національні та регіональні. Саме в цих двох поетичних книжках авторка трохи знайомить нас зі своєю малою батьківщиною, аби згодом занурити повністю — у книжці прозовій.«Ясминовий пиріг» — це дебютний роман Фещук. На відміну від фрагментарності віршів, у прозі письменниця створює компактний Всесвіт волинського села, в якому всім керують жінки. Буквально. Чоловіки або пішли до війська, або померли, або нагадують привидів. І всіх звати Василями. Але про все по черзі.Проживання війни у жіночому Всесвіті волинського села: рецензія на роман Вікторії Фещук «Ясминовий пиріг»

Друзі, хочемо чітко проговорити нашу позицію щодо українського видання «Міфу про красу» Наомі Вулф.Ми категорично не поділяємо й не виправдовуємо публічні погляди авторки. Її конспірологічні, антивакцинаторські заяви та висловлювання про війну Росії проти України є для нас неприйнятними.Водночас «Міф про красу» — це одна із ключових праць в історії феміністичної думки. Книжка вийшла на початку 1990-х і стала частиною глобальної дискусії про жіноче тіло, стандарти краси, медіа, владу та соціальний тиск. Ми вважаємо важливим, щоб українською мовою були доступні тексти, які впливали на світову гуманітарну та інтелектуальну дискусію.Для нас видання цієї книжки не є підтримкою чи схваленням публічної позиції Наомі Вулф. Це робота з важливим історичним текстом та визнання його впливу на культуру, суспільну думку та історію феміністичної теорії.Ми також вважаємо важливим поступово заповнювати прогалини українських перекладів ключових гуманітарних текстів, які роками були доступні переважно російською мовою.Ми визнаємо: цю комунікацію потрібно було проговорити чіткіше з самого початку. Нам також варто було додати до цього видання ширший фаховий вступ або додатковий контекст про місце «Міфу про красу» в історії феміністичної думки, а також про подальшу критику авторки й самої книжки. Ми врахуємо це в подальшій роботі з подібними текстами.Для нас важливо, щоб складні й дискусійні тексти існували в українському культурному просторі з належним редакторським супроводом, критичним контекстом і чіткою позицією видавництва. Без цього такі тексти нікуди не зникають, а лише циркулюють без українського контексту.Ми віримо у важливість критичного читання, відкриту дискусію та права читачів самостійно осмислювати тексти, які стали частиною світової інтелектуальної історії.

«Час і сором — шкідники людського щастя».Міла Смолярова «Час невдах, або в кримській столиці хмарно з проясненнями», 2026Офігенно! Давно хотів такий роман. Про те, що і є життям, але у двох словах не опишеш: оці стосунки, юнацька дружба, походеньки, закоханості, діалоги і спільні коди. Про те життя, якого більше немає. Одне попередження: тут багато героїв. У мене проблем не було, але зверніть увагу.  ☝️Будь-який роман про Крим порівнюватимуть з «За Перекопом», так от, «Час невдах» — його протилежність. Це голоси кримчан нульових, написані кримчанкою, це індивідувальний досвід місця і покоління. Тому, тут буде любов, а будуть і грубо відверті речі й діалоги — так, ми жили в той грубий і нецензурний, розпусний час. Ми вижили і хочемо про це розказати.📖 Сюжет — життя у оптиці вправної оповідачки. Часи, коли робота, кар’єра, виживання, здоров’я і те, що пишуть в інтернеті, не було головним, і взагалі не важило. Коли кидали все заради одного побачення, а потім вешталися десь добу. Для мене це дуже позитивна книжка, я не сумував ні секунди. Бо і написано це стильно — це ще не остаточно сформований стиль, але дуже перспективно. 💪😀Дуже сподобались деталі та ознаки часу, якими жонглює Міла — 4 безкоштовні секунди, Winamp, музика (!!!), марки напоїв і жаргон. Діалогам я аплодую і відзначаю авторську сміливість — її герої неоднозначні, як ми всі. Вони одночасно симпатичні та грубі, чесні та аморальні, вони завжди прийдуть на допомогу, але і повію на вулиці мудакувато позадовбують. Так було.🤷‍♂️🌟 Сам Крим вплетений дуже добре, починаючи з природи і всяких місцевих локацій тих часів, закінчуючи співіснуванням людей різних вірувань, культур і національностей. Подвійне закінчення — рішення спірне, але і це також сміливо. Особисто я дозволяю твору бути таким, який він є і зовсім не проти такого фінта. У романі є багато дискусійних моментів, у хорошому сенсі, але особисто я знаю Крим саме таким, як описує Міла, це наш Крим. 🌅 Мені дуже сподобалось і я хотів би більше таких романів — про крихкість всього, що відбувається між людьми, цінність моменту, і про різні частини України. У наші турбулентні часи треба ловити цей вайб. Кайфонув сам і #раджу_почитати всім.🫶

📎📎"Школа для варварів" Еріка Манн - однозначно з ноги залітає в топ кращих нонфіків 2026 року. 📌 Це вражаюче і досить актуальне наразі дослідження про те, як той, хто володіє умами молоді - володіє світом. Те, що текст був вперше виданий у 1938 році, тільки підкреслює те, що за останні 100 років у царині пропаганди та популізму не багато що змінилося.📗📗📗Ця книга мала стати потужним застереженням для майбутніх поколінь, і чим більше людей зараз її прочитає, тим вище шанси, що це таки трапиться. 📎 Еріка Манн детально та методично розповідає нам, як влада забирає дітей у батьків, руйнує критичне мислення та саме поняття родини, перетворюючи дітей на слухняну зброю. 📒📒 Книжка чітко демонструє, як режим свідомо знецінював класичну освіту, знання та емпатію. Натомість виховувалися сліпий послух, фізична витривалість та агресія. Розумних вважали підозрілими, потрібні були лише слухняні виконавці.📌"Юда - єврей вбив Ієсуса - німця", - це тепер буде однією з моїх найулюбленіших цитат про популізм та пропаганду. 📌“Школа для варварів” - є готовим посібником з того, як розпізнати перші ознаки пропаганди та ідеологічного насильства над дітьми. Дуже рекомендую. ✨✨✨✨✨ Оцінка 5/5. #відгуки_Книжкової_Frau#зарубіжна_література#нонфік#інтеграція

Був один рецепт із тої книги, якого я дуже потребувала, отоді зранку, у вівторок чи середу, тож пробувала відтворити його по пам’яті. Попри те що на подвір’ї аж шуміло від співів птахів — горлиць, зябликів, шпаків, дроздів, ластівок і чомусь, спозаранку, досі солов’я. Ще була така пташечка з кольоровим оперенням, що співала схоже на сирену, — вівсянка, ні? Не знаєш? Ось рецепт. Це був рецепт ясминового пирога. Це було щось таке, як бісквіт і не бісквіт, — м’яке, невагоме, пористе тісто, просякнуте карамеллю і квітковістю. Ясмину тут хоча й запах, але було, і було так всеохопно, сном наяву, густим лісом, де можна блукати годинами. Я потребувала відчути той смак і ті блукання знову, особливо тоді, коли все більше й більше кам’яніла. Отже, рецепт пирога. Я пробувала відтворити його раніше, наприклад на початку ковіду, два роки тому. Тісто було солодуще, із шістьма перетертими з цукром жовтками, пористе. Я знайшла якийсь харчовий ароматизатор зі смаком ясмину і, звісно, пересолодила. Складно було й достатньо пропекти пляцок, кілька раз у мене виходила якась солодка мамалиґа. Ну, я не дуже по випічці, знаєш (паска — радше особливий виняток, ще іноді хліб виходить, але оте солодке — ні). Я злилася й обіцяла більше не марнити продукти. 🥧Чи є у вас рецепт-фантом, як у героїні роману «Ясминовий пиріг»? Щось таке, що ви готуєте (або вперто намагаєтеся відтворити), коли відчуваєте, що треба терміново повернути собі себе?💬

Французький класик Марсель Паньоль вперше українською: відкриваємо передзамовлення на першу частину автобіографічної серії «Слава мого батька»🧡Маленький хлопчик, який народився на початку буремного ХХ століття, запрошує нас у своє дитинство — зворушливе, смішне і сповнене див. Тут родинні історії переплітаються з літніми пригодами, перші перемоги — з розчаруваннями, а звичайні моменти стають спогадами, які залишаються з людиною назавжди.Разом із ним ми знайомимося з батьком-вчителем, мамою, кумедним дядьком Жюлем і відкриваємо для себе дику красу пагорбів Провансу, де кожна прогулянка перетворюється на пригоду. Через прості епізоди — мисливську пригоду, родинні поїздки чи дитячі пустощі — Паньоль створює проникливий портрет любові до батьків і самого дитинства.«Слава мого батька» — це книжка про пам’ять, тепло родини й ті моменти, які залишаються з нами назавжди. Адже кожному з нас інколи потрібно щось, що дозволить заспівати фарандолу й затанцювати в променях сонця.Передмова літературознавиці, поетки, перекладачки, кандидатки філологічних наук, доцентки кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Ірини Старовойт📙Переклад: Ярина Тарасюк🖊Дизайн обкладинки: Аліна ТищукОчікуємо книжку уже у червні — передзамовляйте зі знижкою і кешбеком до 15%🍃

Ніяк не дійду розповісти про цю неймовірну книгу 😍«На вулиці Солоні», Ія МорелаКнига зі смаком зеленкуватих абрикосів, ранкового молока (в жодному разі не по черзі) та льодяників-півників ❤️ Загалом це 28 коротких історій дівчинки Сявки та її найкращого друга Тюби, з яким вони проводять своє останнє літо перед школою на рідній вулиці Солоній. Тут немає єдиного сюжету, але, звісно, всі байки повʼязані між собою не лише головними героями, але й їхніми рідними та сусідами з Солоної.🔥І як же це розкішно написано! Не лише мова, яка тут жива (взагалі «На вулиці Солоній» з отих дуже щирих теплих книг, яким віриш з перших слів). Скільки реплік дідусів-бабусь впізнала, бо чула ж їх і коли сама була мала. Які тут класні персонажі — ми знайомимось з ними з кількох влучних речень і вже здається, що знаємо їх все життя.Є веселі історії, з яких буквально сміялась вголос (що було кумедно, коли читала в метро або автобусі). Але інколи крізь сміх проступали й сльози, бо охоплював сум за тими часами, коли сама була Сявкою.ℹ️ Я з тих, для кого дитинство — священне. Кольори кольоровіші, смаки смачніші, а час… ну, нескінченний. Літо — маленьке життя, і близькі поруч. Гладять по спині, коли прокидаєшся й вколихують на сон різними бувальщинами. І читаючи про вулицю Солону, згадувала власне дитинство на Дніпропетровщині (а, до речі, в книзі місце дії розгортається саме в тих краях).Це було чудово, прям ⭐️ 1000/10. Для себе подумки назвала цю книгу «рідною».Впевнена, що перечитаю, бо це дієві ліки від меланхолії. І нечитуна) 👉 наполегливо раджу особливо, якщо ви теж сумуєте за дитинством 🥹💬 «Вулиця Солона була тим міфічним світом, у якому і старі, і малі почувалися безпечно — вірили в його непохитність, справедли-вість, безкрайність. І попереду в нас було одне нескінченне, наповнене пригодами літо. Здавалося, що ми завжди були й завжди будемо на цій вулиці разом із дідом Гнатом, бабоюВеклою, собакою Сірком і вічно голодним Тюбою. Та життя змінювалося разом з ним мусили змінюватися й ми. Одні діти виростали, інші народжувались, старше покоління зни-кало, куди і як — ми до кінця так і не розуміли.»

🌲Уявіть ізольований санаторій для хворих на туберкульоз на півночі Ісландії, де стіни вбирають секрети так само жадібно, як і людський страх. Саме тут розгортається «Біла смерть» Раґнара Йонассона — герметичний трилер, що існує у двох часових площинах.І кілька деталей, які роблять цю історію трохи дивнішою й цікавішою:▫️ Hvítidauði буквально означає «біла смерть» — так у народі називали туберкульоз, а не поетичну метафору засніжених гір▫️ санаторій у романі — реальна локація з доволі моторошним минулим, яке легко викликає сироти по шкірі▫️ до письменництва Йонассон перекладав Аґату Крісті. Він ніби розібрав її сюжетну механіку на гвинтики й зібрав власну — за що й отримав титул «короля ісландського детективу»▫️ автор — юрист і викладає право в Університеті Рейк’явіка, тож процедурні деталі та психологія допитів у нього виписані з майже хірургічною точністюА ще «Біла смерть» — частина ширшого феномена, де Ісландія з її мінімальним рівнем злочинності стала світовим центром детективного жанру. Йонассон разом із колегами створив парадокс: країна, де поліція часто не носить зброї, експортує одні з найпохмуріших і найзаплутаніших кримінальних історій у світі🧊