«— Мати мрію, — це вже пів щастя, а ще половинка — це йти до заповітної мрії» Я відкрила «Час невдах» Міли Смолярової зранку і після обіду її дочитала. Ця книга — вихор емоцій, але всі вони теплі, такі, що змушують мружитися від щему в серденьку 🐚Попри те, що в цій книзі більше десяти важливих персонажів, я жодного разу в них не заплуталася! З кожним новим розділом я одразу розставляла в голові ролі і швидко розуміла, хто кому і ким приходиться. І це я — людина, яка постійно плутає всі книжкові імена. Мені здається, це тому, що авторці вдалося створити надзвичайно живих героїв: вони дуже різні за характерами, але схожі в своєму бажанні мріяти і жити! Я думаю, що ця книга має віковий фільтр. І це не погано — це класно. Я ніби знову опинилася малою в Криму нульових. Стою біля дельфінарію у Феодосії й ридаю ридма, бо з куща хтось вкрав у мене майку від нового костюма. Я чітко відчула атмосферу Криму, акуратно, майже ніжно вплетену в діалоги героїв, в місця, і навіть, в погоду 🌊 Але і це не головне. Головне те, як цякнига написана. Міла складає слова в речення так, ніби знає якийсь секретний рецепт ідеального тексту. У ньому немає жодного зайвого слова, жодного незграбного повороту!Це моя беззаперечна рекомендація поколінню, яке вистрибувало з вагона потяга Київ-Сімферополь в Джанкої, купувало копченого ляща в сорокаградусну спеку й якимось фантастичним чином НЕ труїлося тим лящем! А він же мав ще доїхати спочатку до Сімфа, а потім ще й до берега 🤦‍♀ А також раджу всім тим, хто цінує гарно написану прозу!Я отримала насолоду, читаючи «Час невдах». І тепер я безмежно хочу знову мати мрії — багато різних… бо поки що є лише одна, єдина 👼