Празник Великдень у Козіївці вже років із п’ятнадцятко запертий у хаті, двері якої баба все старалася відчинити й пропустити його до загальносільського празникування. Але все сусідки її спиняли. Говорили: «Катрьо, та ще ж хати не охололи середняків, які зараз на каторгах корчаться за свою непокору! Не швиди, пережди. Не на часі воно січас так ризикувать. Подумай про сімню».А Катерина Хведорівна помнила здавна, як то робилося. І був Великдень у її відчутті одним із найтаємничих і одним із найважніших празників. Бо стіки правильного і степенного одбувалось тієї ночі.Перші роки благала свою матір узять її на Всеношну. Та не брала, одказувала «ше мала». І з року в рік лежала тихесенько вночі в безсонні, вистежуючи крізь щілинку з-під ковдри мамчині збирання, розглядала, як та під мерехтливе жовтогаряче світло каганця діставала зі скрині опішнянську нарядну парчеву запаску, перев’язувала хусткою очіпок, вивішувала дукачі та коралі, прикрашала пазуху, складовила пасочки та яйця, мочення та солонину, пляшку та свіжину до кошика. І все маленька Катруся надіялася, шо от мати поверне до неї, нахилицця й скаже пошепки, доки всі меншенькі сестри й брати сплять: «Катеринко, а ходім до храму. Вже й тобі пора!»І настав той рік, як сказала. І не було ні грамини сну в очах Катрусі, а було по два кіла радості. Сьогодні запрошуємо нишком підглянути за великодніми зборами родини Козиків із роману Сашка Столового «Оринин. Роман про стелепного чоловіка».На честь цієї нагоди ділимося невеликим уривком із розділу, що має промовисту назву — «Паска»!📕Книжку можна знайти за посиланням — замовляйте й поринайте у колоритний світ української мови, культури, традицій і кумедних (а подекуди й цілком правдивих) забобонів