Нещодавно мала з подругою дуже цікаву розмову про письмо. Я останній час дуже сфокусована на «твердих» знаннях і навичках, мені весь час здається, що я чогось критичного важливого ще не знаю про сюжет, персонажів, світобудову, редагування. І що треба за будь-яку ціну закривати ці прогалини. Подруга ж багато казала про щось невловиме, емоційне, про відчуття від тексту, яке все одно поза межами «твердих» навичок. І ми дійшли до мого колосального страху вивчити зрештою все-все-все, але це саме емоційне втратити назавжди. На цьому можна й завершувати писати. Уже багато місяців, працюючи над рукописом другої частини трилогії, я не відчувала цього невловимого, емоційного. Не відчувала радості ані в процесі письма, ані після. Бачила тільки помилки, які доведеться правити на редагуванні. І ось я чотири дні у відпустці. Вчора й сьогодні я пишу. Знову повернулася в той стан марення, коли майже весь день день подумки в тексті, перед очима сцени, персонажі говорять до мене. Я знову це відчула. Радість. Те саме невловиме. Згадала, заради чого взагалі починала цю історію. Згадала, як сильно люблю своїх персонажів (і як сильно вони мають страждати). Виявилося, що треба просто виспатися й бодай кілька днів не займатися роботою.