У Лаврі сонячно.Церкви гріються на сонці — січневому, ще несмілому — рахують дні до весни.Далі всіх бачить лаврська дзвіниця — аж за Дальні печери сягає її тінь.- Тридцять п'ять! - урочисто повідомляє, загорнувши повідомлення те у картуші барокової гравюри, оздобивши пучками колон та балдахіном небесної слави позолотивши.- Далеееекоооо! — розтягує на всю довжину свого пузатого купола Трапезна. Нескоро іще її купол стане, мов гаряча пательня, для снігу. Тож лежить той собі, мріється...- Блиииизько!, - грайливо передражнює її Успенський собор — завжди веселий, зажди привітний, зі стиглими грушками, запаленими ліхтариками, кучерями-фронтонами, - все ж ближче, ніж у грудні було!- Авжеж, - тихо зітхнула крихітна Микільська церква, але, здається, її ніхто не почув.Ся мала стояла найдалі — за брамою, побіч, на теренах колишнього больницького монастиря. Звідси до весни була найдовше, тут сонця було найменше. Добре, що на її стрункесенькому куполі — єдиному такому на всю Лавру — було так багато зірочок, які на дозвіллі, заки ніхто не бачить, можна було тихо лічити: одна, дві, три, - чи не згасла бува яка.❤️