Зараз я просто хочу понииитии. Без запитань, без порад, без “тримайся, ти сильна”, без “усе минеться”. Просто — як при нежиті, коли в тебе ніс забитий, вже геть не дихається і ти береш серветку, щоб вишмаркатись. Ось зараз я так вишмаркую всі думки, які гудуть у голові. Я повернулась з подорожі. А там я була… я. Не версія для зуму. Не версія “добрий день, колеги, сподіваюсь, у вас все добре”. А та справжня — яка ходить босоніж на світанки, купається в річках та морях, говорить з небом, ловить сонце на щоки. А зараз що? Я це я? А ще в мене сесія. І я не знаю, хто ця людина, яка вирішила, що мені треба магістратура. Я чи моя тривожна дитина, яка хоче, щоб батьки не розчарувалися? Бо чесно — я вже не хочу її закінчувати. Але ж як це — кинути? Що скаже мама? А тато? Синдром «не розчарувати нікого, крім себе» — вітаю, у вас підписка без скасування. Штраф 20 тисяч гривень. За що? За те, що я неправильно заповнила податкову декларацію. Бо внесла цифри не туди. Бо намагалась бути чесною і декларувати всі доходи. І от я, чесна дурепа, тепер проходжу кола пекла з держорганами, виконавчою службою, заблокованими картками й бажанням просто кричати в подушку «ТА ЗА ЩО?!». І як вишенька на тортик — тиждень перед місячними. Гормони — як клоуни на бензопилах. Хочу 100 мільйонів шоколадок, 0 розмов і 1000 сенсорних подразнень. І ще мільйон дрібних думок, які лізуть у голову, як мурашки в розсипаний цукор. Що буде далі? Що зі мною не так? Раніше я просто зникала. Вимикала світ. Відрізала всіх. Але так я втратила багатьох. Дуже багатьох. І тепер вчуся — як воно, залишатися. Писати. Говорити. Просити про допомогу (так, у стресі, так, з соромом, так, з відчуттям провини.)Але вчуся. Дякую, що дочитали. Пост не для обговорення. Пост для вишмарку. Можна не лайкати.