Коли князь із ярлами, припнувши коней біля човнів, наблизився до гурту, старший волох Стан зняв качку зі стовпа, розв'язав їй ноги й пустив на воду. Птаха заметалась у холодній воді, змішаній з крижаною скалкою та снігом, намагаючись утекти, але ополонку щільно обступили люди — нога коло ноги. Тоді вона зблиснула задом і пірнула.— Це добрий знак: пішла качечка по землю, — в холодній тиші оголосив Стан, і люди радо загомоніли: — Ану ж чи знайде дорогу назад?Шуга в ополонці мовби змерзлась, найближчі кияни посхилялися до самої води, дехто навіть нетерпляче бовтався в шузі пальцями, щоб схопити дурного птаха, коли він вирине, але качки не було й не було. Таке вже траплялося; требна жертва іноді пірнала надто глибоко й не могла знайти дороги назад — виснажувалась, десь там, у глибині, захлиналася. То був би лихий знак. Наступного літа належало сподіватись недороду, пошесті або війни.Дівки й дівчата стояли коло стовпа й виводили тягучу колядку: зуперша була в світі вода, ой, прісна вода-водиченька, й зродився з водиченьки та залізний дуб, а листя мідяне, а жолуді та й золоті, і вилізла з дупла качечка та й стала пливати, аж ген пірнула до самого дна води...Ярополк стояв навколішках край ополонки. Местиша Свейнальдрсон забобонне й квапливо міняв рукавиці на обох руках — іноді допомагало від перестріту й злих духів, а Людвік, його старший брат, похмуро дивився в ополонку через голови. Тепер він уже шкодував, що прийшов з Ярополком та Местишею. Свейнальдрсонам зовсім не личило потурати віруванням поганців-полян. Але Людвік не хотів ці останні дні дратувати сопливого київського князя: на те він мав кілька причин.Коли всі врешті зневірились побачити качку, вона раптом випірнула й зчинила шалений крик, — певно, з радості, що залишилася жива. Випірнула саме навпроти Ярополка, і київський князь уже був би вхопив її, та качка ще шаленіше розкричалась і почала бити крилами, обляпуючи князя бризками крижаної води. Той мимоволі відсахнувся, Людвік утішено зареготав, нахилився й хотів допомогти своєму родакові впіймати качку. Але вода в ополонці збурунилась і хлюпнула аж на сніг. Із шуги виринула чорна пащека й потягла качку на дно Почайни.— Водяний! Водяний! — перелякано заволали кияни, дехто кинувся навтьоки, та сміливіші лишились навколо ополонки: — Со-о-ом...Це було зовсім несподівано. Соми зимували в мулі найглибших почаївських ям, обходячись нагуляним за літо жиром. Голова в сома була завбільшки з цебро, й хоча на Подільський торжок рибалки часом привозили й більших, але цей сом розхвилював киян.На цьому свято живої води ввірвалося.