Пару днів тому я писав про книжки: про те, що треба трохи менше уваги приділяти історії, а більше — сучасності.Але справа не тільки і не стільки в книжках.Протягом століття у нас існувала соціально-культурна парадигма про те, які ми пригнічені й нещасні. Ми героїчно опираємося, ми нескорені, «ще не вмерла», але по факту все одно отримуємо пизди. Потім збираємося з силами — і знову по колу.Чотири роки тому на нас напала держава, що переважає нас майже в усьому. Що б там хто не казав, але ніхто не давав нам жодного шансу.«2–3 тижні» звучало не тільки в Москві, а всюди. Ніхто не вірив в Україну.Що зараз?- Ми тримаємо фронт.- Українські далекобійні дрони розносять Росію, дістаючи до її глибокого тилу.- У нас з’явилися власні ракети, і це тільки початок.- Україна повністю змінила саму концепцію війни, створивши абсолютно нову тактику як на суші, так і на морі.- Наші фахівці вчать військових по всьому світу.- Неіснуючі інструктори роблять справи в Африці.- Країни Перської затоки запрошують українців захищати нафтові родовища.- Наш MilTech задає світові тренди.А що з парадигмою? Та нічого. Ми бідні-нещасні, не забудемо Крути.І це помилка. Не можна концентруватися тільки на поразках. Треба думати про перемоги.Перемагати — це звичка і частина культури. Варто цьому повчитися в американців.Упевнений, що в коментарях мені зараз напишуть про демографію, економіку в жопі, корупцію і Зелебобу. Нічого нового. Ми дивна нація.