Напевно, вперше скажу тут таку фразу — я щиро не знаю, як я ставлюсь до цього фільму… Подивилась переможця гран-прі жюрі Венеції і номінанта на Оскар в категорії «найкращий фільм іноземною мовою» — The Voice of Hind Rajab [Голос Хінд Раджаб]

Мені фізично та емоційно боляче і я би нікому не порадила дивитись це кіно. Особливо, емпатам. В мене було відчуття, що мене використали і я буквально не могла ні поворухнутись, ні зупинити перегляд, ні заплакати… через шоковий стан. Але маю сказати, кіно досягло своєї мети і зроблено це шалено талановито…

Режисерку Каутер Бен Ханія я знаю по фільмам «Людина, яка продала свою шкіру» та «Чотири доньки».

Вона в своїх роботах завжди використовує гібридний прийом — поєднює документальність і художність оповіді.

Це завжди про непростий перегляд, але цікаво потім розмірковувати і обговорювати те, що побачив на екрані. Але «Голос…» перевищів всі межі маніпуляції, на яку ти ще добровільно погоджуєшся. Справа в тому, що це кіно — реальна історія про 5-річну палестинську дівчинку Хінд Раджаб, яка опинилась в машині з родиною, яку розтріляли (не кажуть хто, але натяк зрозумілий) і вона дзвонить на гарячу лінію Червоного напівмісяця (Червоний Хрест) за допомогою. *можете загуглити, що сталось даліКаутер Бен Ханія взяла не тільки історію, а ще реальний запис цієї телефоної розмови і голос, який ми чуємо — це голос Хінд Раджаб.

Її слова. Її інтонації. Її страх і благання про допомогу. Мене наче прибили цвяхами.Війна — це чіткод. Діти — це чіткодіще.

Весь цей фільм — це маніпуляція, але якого біса я це пишу, коли ця історія реальна? Якого біса я так думаю, коли сама перебуваю в країні, де дітей постійно вбивають? Якого біса я хочу, щоб їх історії розповідали закордоном, щоб в людей кров стигла в жилах? Щоб вони теж виходили на мітинги в нашу підтримку? Не знаю… я просто не знаю, що сказати і думати.Зроблено — талановито. Вся дія відбувається в цьому офісі Червоного напівмісяця. Нам показують абсурдність бюрократизму і в принципі, узгодження дій Червоного Хреста. Нам показують відчай і біль. Актори грають шикарно. Візуал, наче документальна зйомка (плюс документальні кадри). Але… в мене відчуття, що мене та мої емоції перекручували крізь мʼясорубку півтори години і залишили з цим на самоті.

На цьому все. Не дивіться. Зараз воно вам не треба. P. S. тільки молю, можемо обійтись від політичного обговорення війни Палестини та Ізраїля? Я тут виключно про фільм написала. Сил нема все розкручувати до 60-х років 20 століття. Дякую