Війна тривала. У середині війниЧотири братчики на човнику пливли. Курив коротку люльку Непийпиво(Любив усіх дівчат, які були,Вони його любили, як на диво),А брат Святоша дивно посміхався. Тарасій сперечався не злостиво,Був стерновим і вегетаріанцем.Четвертий — Аполлон — в усі запливи,Він наймолодший з них і завжди з ними. Ніч, позаяк, для нас козацька мати,До берега ворожого вночіВони причалили, де плавні і корчі,Щоб міни ставити, москаликів стріляти. Поставили, стріляли і втеклиВже під вогнем, та все їм таланило.Я бачив відео — так весело і мило. Що далі — зрозуміло. Лиш — коли?Тут Непийпиво люльку закурив,Не з’їв Тарасій м’яса принципово,Для рими Аполлон надибав слово,Святоша помолився, він умів.І якось взимку, у різдвяну ніч,Через кордон із торбою тротилуПройшли вони, і тут їх і накрило. Смерть дожене усіх — звичайна річ. Відмовилися здатися. Був бій. Все в них було так дивовижно просто. До велетнів небаченого зростуВони зростають в пам’яті моїй. Тепер на човнику у світлих водах раюВони пливуть разом, як і жили.У Непийпива люлька, як завжди,А що там їсть Тарасій, я не знаю. Святоші все знайомо, ніби вдома,І з ними Аполлон, як вам відомо.Д. К.