🕯В Україні — загальнонаціональна хвилина мовчання. Згадуємо Любомира МаксимцяПоіменно згадуємо всіх захисників із Калущини, життя яких обірвала війна. Їхні імена мають бути навіки закарбовані в пам’яті нашого нескореного народу.Разом із Інформатором згадайте сьогодні про Любомира Максимця — стрільця батальйону “Айдар”, стрільця 72-ої бригади Чорних запорожців.Любомир Максимець народився 30 січня 1969 року в селищі міського типу Перегінське Калуського району Івано-Франківської області. Зростав активним і врівноваженим хлопцем. Його разом із братом виховувала бабуся, з дитинства хлопцям доводилося багато працювати.Навчався у Перегінській школі, після закінчення якої здобув фах механіка в технікумі. Змалку захоплювався футболом. Під час строкової служби в армії навіть створив футбольну команду. “У нас було дуже веселе, але тяжке дитинство. Любчик настільки любив футбол, що сам шив собі форму з підручних матеріалів, адже жили в часи дефіциту”, — згадує брат Олег.Пізніше Любомир виїхав на роботу до Криму, де прожив 25 років. Там познайомився з Наталею, з якою одружився. У подружжя народився син Олексій.Любомир Максимець був активним проукраїнським громадським діячем: долучався до розбудови Української держави, був причетний до діяльності партії Рух, обіймав посаду заступника керівника Конгресу українських націоналістів, долучався до відновлення Української греко-католицької церкви, яка зазнавала репресій.У 2013 році Любомир одним із перших поїхав до Києва на Майдан. Згодом вступив до лав батальйону “Айдар” і вирушив на схід України. У період з 2014 по 2018 рік брав участь в антитерористичній операції.Побратими згадують його як воїна з незламним духом. “Любив побратимів понад усе і ненавидів ворогів понад усе також”, — розповідає Сергій. Військова Альона Клименко пригадує: “Під час обстрілу, коли це був мій перший день на позиції і мені ще не видали бронежилет, Любчик просто зняв свій і віддав мені, сам залишившись без захисту”. “Україна або смерть — Любчик був одним із небагатьох, хто знав істинне значення цих слів і жив ними до останнього подиху”, — говорить побратим Іван Андрійчук.У вересні 2015 року на полігоні Любомир познайомився зі своєю другою дружиною. “Ми потягнулися одне до одного, як два зламані крила: він довгий час жив у Криму, а я — з Донецька. Любчик був дуже порядним, чуйним і ерудованим. Під Горлівкою він врятував мені життя”, — згадує жінка.У перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну Любомир разом із побратимом повернувся з-за кордону та став до оборони на позиціях у селі Мощун поблизу Києва, які згодом назвали “щитом столиці”. Позицію вдалося втримати, однак Любчик і його побратими зазнали поранень.У госпіталі Любомиру повідомили страшний діагноз — онкологія. Він сприйняв це спокійно, по-військовому. Попри лікування, продовжував допомагати фронту: їздив за кордон, переганяв автомобілі для військових, багато волонтерив.Любомир Максимець помер у лікарні в січні 2023 року. Похований у рідному селищі Перегінське.Під час прощання отець Іван, який сповідав Любомира перед смертю, завершив промову словами про те, що він спокутував свої гріхи ще на землі й відійшов у вічність, як янгол.
Памʼятаймо, яку ціну заплатили за наше майбутнє Герої-земляки. Світла пам’ять!📢Інформатор | Підписатись
🕯 В Україні — загальнонаціональна хвилина мовчання. Згадуємо Івана ДяківаПоіменно згадуємо всіх захисників із Калущини, життя яких обірвала війна. Їхні імена мають бути навіки закарбовані в пам’яті нашого нескореного народу.Разом із Інформатором згадайте сьогодні про Івана Дяківа — старшого солдата кулеметника 1 відділення 2 стрілецького взводу 2 стрілецького батальйону.Іван Дяків народився 16 січня 1997 року в селі Козаківка Болехівської міської громади на Калущині. Ріс у великій, дружній багатодітній родині, де було шестеро дітей. Разом із братом-близнюком він був наймолодшим. Батьки виховували дітей у любові, взаємоповазі та працьовитості й щиро пишалися успіхами сина.У 2003–2014 роках Іван навчався в Козаківській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів імені Катерини Мандрик-Куйбіди. У школі був активним, добрим, дисциплінованим і щирим хлопцем, мав хороше почуття гумору, ніколи не відмовляв у допомозі. Захоплювався спортом і творчістю, відвідував різноманітні гуртки — різьбу по дереву, художню обробку шкіри, малювання, туристичні гуртки, займався легкою атлетикою.У 2012 році Іван отримав нагороди за участь у Кубку України з футболу «ЄВРО-2012» серед школярів. Також виборював перші місця в міських та обласних конкурсах і змаганнях — серед юних фотоаматорів, у різьбі по дереву, художній обробці шкіри, малюванні та спорті.У 2014 році вступив до Стрийського вищого художнього училища, де продовжив активно займатися спортом і здобував нагороди за перші місця з армреслінгу.У 2015 році Іван одружився, а вже у 2016 році разом із дружиною Анною народили донечку Мар’яну. Він був турботливим чоловіком і люблячим батьком, мріяв про власний дім та робив усе для добробуту родини.У 2017–2018 роках проходив строкову військову службу у військовій частині А0439 разом із братом-близнюком Василем. Під час служби був нагороджений за сумлінне виконання обов’язків військової служби та успіхи в бойовій підготовці. У 2018–2022 роках працював, дбав про сім’ю та поступово втілював свої життєві плани.Коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії, у лютому 2022 року Іван разом із двома братами — Василем і Михайлом — без вагань став на захист України. Служив старшим солдатом, кулеметником 1 відділення 2 стрілецького взводу 2 стрілецького батальйону. Не боявся, взяв до рук зброю, розуміючи, що найважливіше — бути потрібним своїй країні. Вдома на нього чекали дружина, донечка, батьки та рідні.Герой Іван Дяків загинув 22 липня 2023 року під час мінометного обстрілу поблизу населеного пункту Шипилівка Сіверськодонецького району Луганської області, виконуючи бойове завдання та захищаючи рідну землю від російського агресора. Його життя, мрії та плани обірвала війна.Свій останній спочинок полеглий Захисник знайшов 26 липня 2023 року на кладовищі рідного села Козаківка.
Памʼятаймо, яку ціну заплатили за наше майбутнє Герої-земляки. Світла пам’ять!📢Інформатор | Підписатись
🕯В Україні — загальнонаціональна хвилина мовчання. Згадуємо Тараса СвиридаПоіменно згадуємо всіх захисників із Калущини, життя яких обірвала війна. Їхні імена мають бути навіки закарбовані в пам’яті нашого нескореного народу.Разом із Інформатором згадайте сьогодні про Тараса Свирида — навідника зенітно-кулеметного відділення зенітного ракетно-артилерійського взводу роти вогневої підтримки 148-го батальйону 116-ої окремої бригади територіальної оборони.Тарас Свирид народився 5 січня 1988 року у місті Калуші Івано-Франківської області. Був третьою дитиною у сім’ї, мав двох братів — Ігоря та Сергія. Зростав добрим, допитливим і товариським хлопчиком. Коли Тарасу було 8 років, помер батько, тож він став для мами справжньою підтримкою й опорою, допомагав їй у всьому.Навчався у Калуській загальноосвітній школі №3, де грав за шкільну баскетбольну команду та був нагороджений грамотою. За словами однокласників і вчителів, Тарас був старанним і відповідальним учнем, приємним у спілкуванні, відкритим до розмови, чесним і відвертим.Після 9 класу вступив до Калуського вищого професійного училища №7, однак навчання не завершив — разом із друзями поїхав на заробітки до Одеси. Згодом працював у Києві, де зустрів кохану дівчину Марину. У 19 років Тарас одружився. Через рік у подружжя народився син Іван, а ще через два — Олександр.Разом із сім’єю проживав у селі Остапівка Миргородського району Полтавської області. Тарас був люблячим чоловіком і дбайливим батьком, завжди піклувався про родину. Щоб придбати власний будинок, разом із братом Сергієм поїхав на заробітки до Хорватії. Через рік повернувся, придбав дім і планував мирне сімейне життя.Усе змінила повномасштабна війна. За станом здоров’я Тарас не проходив строкову службу, однак із перших днів вторгнення вступив до місцевої територіальної оборони. Чергував на блокпостах, адже в сусідніх населених пунктах перебували російські війська. Згодом склав присягу на вірність Україні та служив у Миргороді.У липні його направили на навчання на Львівщину, де за місяць він здобув фах гранатометника. Разом із побратимами брав участь у звільненні населених пунктів Сумщини. З 14 січня 2023 року Тарас Свирид виконував бойові завдання на Донеччині, зокрема у місті Покровськ.21 січня 2023 року Герой загинув у місті Соледар від кулі снайпера, отримавши поранення, несумісні з життям. Майже 11 місяців він мужньо захищав рідну землю від російського загарбника.Командування військової частини характеризує Тараса Свирида винятково з позитивного боку — як високо мотивованого, добре підготовленого військовослужбовця, приклад зразкового виконання військового обов’язку. Він користувався авторитетом серед побратимів, завжди був ввічливим і чуйним до товаришів, допомагав їм у службі. У боях проявив мужність, героїзм, стійкість та рішучість.Свій останній спочинок Захисник знайшов 28 січня 2023 року на Алеї слави Калуського міського кладовища.Посмертно нагороджений відзнакою “Почесний громадянин Калуської міської територіальної громади”.
Памʼятаймо, яку ціну заплатили за наше майбутнє Герої-земляки. Світла пам’ять!📢Інформатор | Підписатись
Працівники Калуського районного управління цивільного захисту та превентивної діяльності ГУ ДСНС України розгорнули в Калуші мобільний пункт обігріву.Цей мобільний пункт — не просто намет, а повноцінний автономний осередок підтримки. Рятувальники подбали про те, щоб мешканці могли задовольнити всі базові потреби: тут встановлено потужний генератор для електроживлення, працює стабільний інтернет та облаштовані місця для підзарядки гаджетів. Окрім технічного забезпечення, у пункті панує атмосфера турботи. Для відвідувачів підготували гарячий чай, каву та печиво, а для найменших мешканців громади облаштували затишний дитячий куточок, де вони можуть відволіктися та провести час із користю. Особливу увагу приділили медичній безпеці — у пункті завжди під рукою аптечка для надання домедичної допомоги.
“Щиро дякуємо рятувальникам за оперативність, злагоджену роботу та відповідальне ставлення до безпеки громади. За прогнозами синоптиків, морозна погода утримуватиметься й надалі, а можливі відключення електроенергії залишаються серйозним викликом. Саме тому такі пункти обігріву є важливим елементом підтримки жителів у складних погодних умовах”, – йдеться у дописі.
Мешканців громади, особливо людей похилого віку та батьків із дітьми, закликають за потреби користуватися можливостями мобільного пункту незламності та дбати про власне здоров’я і безпеку.📢Інформатор | Підписатись
У громадах повідомили про впровадження заходів для економії електроенергії в умовах критичної ситуації в країні. Економити почали на вуличному освітленні, підсвітці зовнішньої реклами та обігріві деяких приміщень.За інформацією міського голови Долини Івана Диріва, у громаді вирішили відключити вуличне освітлення, зовнішнє освітлення будівель та ТРЦ і світлову рекламу. Також з вечора 16 січня почали відключати зовнішнє освітлення на вулицях і дорогах населених пунктів. Виняток — аварійно небезпечні ділянки.Схожі заходи впроваджує і Болехів. На сторінці громади повідомили про оптимізацію режиму роботи вуличного освітлення, зокрема на автошляху Болехів – Гериня. Тут світло буде у часові проміжки з 06:00 до 07:00 та з 18:00 до 23:00.Водночас підприємствам, установам і організаціям на території Болехівської громади рекомендували зменшити обсяги споживання електроенергії, у тому числі шляхом відключення зовнішньої рекламної підсвітки, що живиться від загальної електромережі. А мешканців просять ощадливо використовувати електроенергію у години пікового навантаження, надаючи перевагу користуванню електроприладами в нічний період.Зазначені обмеження діятимуть на період ускладнення погодних умов та напруженої ситуації в енергетичній галузі.📢 Інформатор | Підписатись
🕯 В Україні — загальнонаціональна хвилина мовчання. Згадуємо Івана СивогоПоіменно згадуємо всіх захисників із Калущини, життя яких обірвала війна. Їхні імена мають бути навіки закарбовані в пам’яті нашого нескореного народу.Разом із Інформатором згадайте сьогодні про Івана Сивого — солдата легендарної 10 окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”.Іван Сивий народився 13 листопада 1984 року в селі Сапогів Галицького району Івано-Франківської області. З дитинства був активним і кмітливим хлопчиком — допитливим, щирим та надзвичайно товариським. Навчався у Калуській загальноосвітній школі №4.Іван був людиною, яка виховувала себе у дусі наполегливості, порядності та надійності. Він упевнено йшов до поставлених цілей і з успіхом досягав їх. Своє навчання продовжив у Войнилівському професійно-технічному училищі №34, де здобув фах кухаря. Хоча за спеціальністю не працював, однак дуже любив тішити рідних та друзів смачними стравами, приготованими власноруч.Працював охоронником у різних фірмах. У 2004 році Іван познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оксаною. За словами жінки, пара зустрічалася впродовж дев’яти місяців, після чого вирішили одружитися. 16 травня 2005 року вони взяли шлюб. 18 січня 2006 року в подружжя народився син Роман, названий на честь дідуся. 28 липня 2011 року на світ з’явилася донечка Сніжана. Однак сімейні стосунки не склалися, і у 2014 році пара розлучилася.Того ж року Іван став учасником АТО, де захищав східні рубежі України. 11 листопада 2022 року був призваний за мобілізацією Калуським районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки й знову став на захист рідної держави.Мужньо дотримуючись військової присяги на вірність українському народові, Іван самовіддано служив кулеметником стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти стрілецького батальйону військової частини А4267. Побратими характеризували його як сміливого бійця, надійного друга, готового прийти на допомогу у будь-якій ситуації, щиру й чуйну людину, яка без вагань віддала б життя за інших.17 січня 2023 року поблизу населеного пункту Яковлівка Бахмутського району Донецької області під час ведення бойових дій із військовими формуваннями російської федерації Іван Сивий зник безвісти. Протягом восьми місяців рідні та друзі сподівалися на диво, однак 22 вересня стало відомо, що захисник загинув. Лише 24 вересня Іван повернувся додому — у домовині.Свій вічний спочинок воїн знайшов на Алеї слави Калуського міського кладовища. Йому навіки 38 років.Посмертно воїну присвоєно звання “Почесний громадянин Калуської міської територіальної громади”.
Памʼятаймо, яку ціну заплатили за наше майбутнє Герої-земляки. Світла пам’ять!📢Інформатор | Підписатись
🕯 В Україні — загальнонаціональна хвилина мовчання. Згадуємо Ігоря ЛавріваПоіменно згадуємо всіх захисників із Калущини, життя яких обірвала війна. Їхні імена мають бути навіки закарбовані в пам’яті нашого нескореного народу.Разом із Інформатором згадайте сьогодні про Ігоря Лавріва — головного сержанта 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.Ігор Лаврів народився 2 березня 1982 року у селі Тужилів Калуського району, що на Івано-Франківщині. Навчався у школі рідного села. Після закінчення школи вступив до Богородчанського професійно-технічного училища №2. Там здобув фах столяра.У 2000-2001 рр. служив у внутрішніх військах у м. Золочів, що на Львівщині. Був одружений. У шлюбі народилося 2 дітей. Захоплювався мисливством. До повномасштабної війни працював на місцевому хлібокомбінаті “Родина”. У перші дні повномасштабного вторгнення твердо вирішив піти на захист України. Тому долучився до лав Збройних Сил України. Був доправлений до військової частини Т0950, що протягом останнього часу дислокувалася у Німеччині. Служив командиром 1 штурмового відділення, командиром машини 2 штурмового взводу штурмової роти. Був мужнім та відповідальним бійцем. Герой Ігор Лаврів загинув 15 січня 2024 року між населеними пунктами Іванівське і Кліщіївка Бахмутського району, що на Донеччині під час мінометно-артилерійського обстрілу. 21 січня 2024 року знайшов свій останній спочинок на кладовищі рідного села Тужилів.Посмертно Герою присвоєно звання “Почесний громадянин Калуської територіальної громади”. 25 квітня 2024 року нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Памʼятаймо, яку ціну заплатили за наше майбутнє Герої-земляки. Світла пам’ять!📢Інформатор | Підписатись
🕯 В Україні — загальнонаціональна хвилина мовчання. Згадуємо Миколу КавуПоіменно згадуємо всіх захисників із Калущини, життя яких обірвала війна. Їхні імена мають бути навіки закарбовані в пам’яті нашого нескореного народу.Разом із Інформатором згадайте сьогодні про Миколу Каву — сержанта 10 гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”.Народився Микола Кава 7 серпня 1971 року в селі Павликівка Калуського району. Згодом сім’я переїхала в місто Калуш. Мав молодшу сестру. Навчався в школі №4, а після її закінчення — у Войнилівському ПТУ.Після закінчення училища став трактористом-кранівником, а відтак був призваний до лав Збройних сил. До служби відносився добросовісно, а відслуживши в армії, одружився. Мав сина. На жаль, сімейне життя не склалося. Чоловік розлучився, поїхав за кордон на заробітки, працював у Португалії та Італії. На чужині прикарпатець познайомився з другою дружиною, з якою прожив 20 років, замінив батька її двом синам, а для чотирьох онуків став люблячим дідусем… Не цурався жодної роботи: був будівельником, плиточником, ремонтував побутову техніку, працював в італійських ресторанах… З початком повномасштабного вторгнення Микола Кава став на захист України, а дружину відправив за кордон. Майже 11 місяців мужньо протистояв загарбникам у найгарячіших точках. Загинув 16 січня 2023 року в районі населеного пункту Роздолівка Бахмутського району Донецької області. Його життя обірвав ворожий снаряд.Свій останній спочинок Микола Кава знайшов на Алеї Слави міського кладовища. Його син, Роман Кава, не зміг приїхати на похорон батька, бо був тоді на передовій.Посмертно бійця нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Памʼятаймо, яку ціну заплатили за наше майбутнє Герої-земляки. Світла пам’ять!📢 Інформатор | Підписатись
🕯 В Україні — загальнонаціональна хвилина мовчання. Згадуємо Юрія ХанасаПоіменно згадуємо всіх захисників із Калущини, життя яких обірвала війна. Їхні імена мають бути навіки закарбовані в пам’яті нашого нескореного народу.Разом із Інформатором згадайте сьогодні про Юрія Ханаса — стрільця-снайпера 3-го парашутно-десантного взводу 7-ої парашутно-десантної роти 3-го парашутно-десантного батальйону 25-ої окремої повітрянодесантної бригади.Юрій Ханас народився 3 червня 1987 року у місті Калуші Івано-Франківської області. З ранніх років вирізнявся наполегливістю та працьовитістю, був вірним другом, хорошим порадником і душею компанії. Для бабусі, яка його виховувала, Юрій був першим помічником. Навчався у Калуській загальноосвітній школі №2. Займався футболом на стадіоні “Хімік”, захоплювався риболовлею, відвідував комп’ютерну школу. Після школи здобув освіту у Калуському хіміко-технологічному технікумі (нині — політехнічний коледж).Згодом вступив до Національного університету “Львівська політехніка” на кафедру органічної хімії Інституту хімії та хімічних технологій, де здобув спеціальність інженера-технолога. Про Юрія згадують як про доброго, здібного й талановитого студента. Рідні кафедри відзначали, що він був сформованою, самостійною та цілісною особистістю.Після завершення навчання Юрій повернувся до рідного Калуша та працював на заводі “Оріана”. Ще в університеті він познайомився з дівчиною Нелею, яка у 2015 році стала його дружиною. Згодом родина переїхала до міста Здолбунів Рівненської області, де Юрій працював помічником машиніста обертових печей на підприємстві “Волиньцемент”.У щасливому шлюбі народилися дві донечки — Єва та Єлизавета, які були для батька найбільшою радістю й потіхою. Юрій дуже любив життя, свою сім’ю, дім і країну.З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну Юрій неодноразово прагнув стати на захист держави. Хоча не мав військового досвіду, володів рисами, необхідними для справжнього воїна: вмів самостійно приймати рішення, не відступав від них, мав твердий характер, силу волі та витримку.1 грудня 2022 року Юрій Ханас вступив до лав Збройних Сил України. Виконував бойові завдання на Луганщині. Побратими згадують його як надійного товариша, здатного прикрити спину, виваженого й мужнього бійця.Загинув Юрій Ханас 16 січня 2023 року поблизу села Червонопопівка, мужньо виконуючи свій військовий обов’язок у бою за Україну. Йому було лише 35 років. Свій останній спочинок Юрій Ханас знайшов 28 січня у місті Здолбунів на молодіжному кладовищі.26 травня 2023 року нагороджений званням “Почесний громадянин Калуської міської територіальної громади” (посмертно).
Памʼятаймо, яку ціну заплатили за наше майбутнє Герої-земляки. Світла пам’ять!📢Інформатор | Підписатись
🕯 В Україні — загальнонаціональна хвилина мовчання. Згадуємо Юрія ХанасаПоіменно згадуємо всіх захисників із Калущини, життя яких обірвала війна. Їхні імена мають бути навіки закарбовані в пам’яті нашого нескореного народу.Юрій Ханас народився 3 червня 1987 року у місті Калуші Івано-Франківської області. З ранніх років вирізнявся наполегливістю та працьовитістю, був вірним другом, хорошим порадником і душею компанії. Для бабусі, яка його виховувала, Юрій був першим помічником. Навчався у Калуській загальноосвітній школі №2. Займався футболом на стадіоні “Хімік”, захоплювався риболовлею, відвідував комп’ютерну школу. Після школи здобув освіту у Калуському хіміко-технологічному технікумі (нині — політехнічний коледж).Згодом вступив до Національного університету “Львівська політехніка” на кафедру органічної хімії Інституту хімії та хімічних технологій, де здобув спеціальність інженера-технолога. Про Юрія згадують як про доброго, здібного й талановитого студента. Рідні кафедри відзначали, що він був сформованою, самостійною та цілісною особистістю.Після завершення навчання Юрій повернувся до рідного Калуша та працював на заводі “Оріана”. Ще в університеті він познайомився з дівчиною Нелею, яка у 2015 році стала його дружиною. Згодом родина переїхала до міста Здолбунів Рівненської області, де Юрій працював помічником машиніста обертових печей на підприємстві “Волиньцемент”.У щасливому шлюбі народилися дві донечки — Єва та Єлизавета, які були для батька найбільшою радістю й потіхою. Юрій дуже любив життя, свою сім’ю, дім і країну.З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну Юрій неодноразово прагнув стати на захист держави. Хоча не мав військового досвіду, володів рисами, необхідними для справжнього воїна: вмів самостійно приймати рішення, не відступав від них, мав твердий характер, силу волі та витримку.1 грудня 2022 року Юрій Ханас вступив до лав Збройних Сил України. Виконував бойові завдання на Луганщині. Побратими згадують його як надійного товариша, здатного прикрити спину, виваженого й мужнього бійця.Загинув Юрій Ханас 16 січня 2023 року поблизу села Червонопопівка, мужньо виконуючи свій військовий обов’язок у бою за Україну. Йому було лише 35 років.Свій останній спочинок Юрій Ханас знайшов 28 січня у місті Здолбунів на кладовищі.26 травня 2023 року нагороджений званням “Почесний громадянин Калуської міської територіальної громади” (посмертно).
Памʼятаймо, яку ціну заплатили за наше майбутнє Герої-земляки. Світла пам’ять!📢Інформатор | Підписатись
TGLIST.COM.UA
