Право на любов або синдром корисності

Мені здається, одна з досить складних думок, яка може виникати у чоловіків, звучить так: «Якщо одного разу я припиню бути корисним, чи залишиться хтось поруч?»Є думка, що чоловіки втомлюються або ламаються від надмірного навантаження, відповідальності та стресу. Але що, коли причина криється в іншому? У припущенні, що їхня цінність може вимірюватись виключно їхньою функцією. Тобто, коли з'являється відчуття, ніби любов потрібно обов'язково заслужити, повагу — вибороти, а підтримку дають лише сильним. Є чоловіки, для яких навіть хвилинна слабкість здається надто ризикованою. Думаю, саме тому певна частина чоловіків намагається бути максимально зручними, надійними та відповідальними. Вони засновують компанії, забезпечують родини, вирішують проблеми й часом беруть на себе те, від чого інші відмовляються. При цьому є ймовірність, що з віком деякі з них усе рідше чують щире запитання: «Як ти насправді?» Натомість частіше може лунати щось на кшталт: «Що робив сьогодні?»Існує припущення, що у соціумі подекуди звикли сприймати чоловіка через призму його функціоналу, часом забуваючи про його внутрішній світ як людини. У цьому, можливо, і полягає певний парадокс. Не виключено, що чоловік може боятись не стільки втоми, болю чи невдачі, скільки відповіді на запитання: «Якщо прибрати все, що я роблю для інших, чи захоче хтось залишитися поруч?»Не поруч із моїм доходом, надійністю чи статусом. Не поруч зі здатністю всіх рятувати. А просто зі мною. Тому, можливо, розмови про ментальне здоров'я чоловіків — це не лише про них самих. Це, мабуть, загалом про наші стосунки та про здатність любити. Про те, чи вміємо ми іноді розгледіти особистість задовго до того, як оцінимо її корисність. Є думка, що найважча бідність — це не відсутність фінансів. Справжньою скрутою може стати усталене відчуття, ніби своє право на любов і прийняття потрібно щодня оплачувати власною ефективністю.