Наскільки ж ми з ірландцями катастрофічно різні.

Вчора в нас було робоче зібрання. Обговорювали одне питання. Пів години. Сьогодні зранку його продовжили обговорювати.
Мене вже від цього нудить.

Ну що там незрозумілого? Обговорили. Прийняли рішення. Домовилися, як діємо. Все. Працюємо далі.

Навіщо обговорювати одне й те саме сто разів?

Згадала, як проходили наші оперативки на атомній станції. За десять хвилин ми встигали вирішити таку кількість питань, що якби ірландці це почули, вони б подумали, що ми обговорюємо план роботи на рік.
А це був план на день.

Коротко. Швидко. Хто робить? Коли? Що потрібно? Все зрозуміло — розійшлися працювати.

А ще згадала час, коли жила в баби Рози і мала конфлікт із босом. Хостледі дуже хотіла, щоб я подала на нього скаргу в комісію з трудових відносин.
Я не хотіла з ним тягатися. Він мені прямо сказав:
«Я тут місцевий. Моя донька — депутат. Мій бізнес працює сорок років. А ти — біженка. Кому повірять?»

Але вона знову і знову поверталася до цієї теми. Запрошувала різних людей, щоб вони мене переконали. І це могло тривати годинами. Спочатку всі сядуть. Поговорять про знайомих. Згадають шкільних друзів. Хто ще живий, хто помер, хто де живе, в кого що сталося. Випʼють третю чашку чаю.
І тільки потім, десь через вічність, перейдуть до питання, заради якого, власне, всі й зібралися.

Ми звикли жити й працювати швидко. Проблема — рішення — дія.

А тут саме обговорення іноді здається окремим важливим процесом. Можливо, в цьому є свої плюси. Можливо, ми у своїй постійній швидкості іноді просто не встигали почути одне одного🤔
Що думаєте?

#ірландіядляукраїнців
#особисте