Я завжди була тією дівчиною, яка хотіла більшого.Начитавшись Жюль Верна, мріяла відчалити в навколосвітню подорож. Побудувала човен зі старого корита, замість паруса - бабусин підодіяльник. Взяла провіант в торбу, написала бабусі записку: «повернусь в кінці літа, до школи встигну, батькам не кажи»І відчалила від берега. Корито затонуло одразу, де річка ще по коліно😌Ридала, волокла те корито городами назад у двір (щоб ніхто не бачив прозора). Бабуся навіть не помітила моїх судноплавних спроб. Поралась з качками.Річку Конку я так і не підкорила (Запорізька область), але мріяти про подорожі не перестала. Наступного літа побудувала човен з картону. Більший і ширший. Надійніший, як мені здавалось. Про фінал ви здогадались, так?🙂Мені було вісім. Років з десяти я почала влаштовувати сільські концерти. З репетиціями, солістами, віршами, ведучими. В рамках одного бабусиного двору. Залучила всіх городських дітей, хто відбував літо на городах, як я. Ну і далі все було в такому ж темпі. Якщо кохання - то щоб як книжках, де бʼються за один лише погляд. В пʼятнадцять хотіла стати продюсером. В ті часи далеко не всі знали що те слово означає. Бабуся хрестилась і казала: «краще конюхом, як твій дід. Чи йди вже на станцію, як батьки»Деякі мрії таки збувались. З часом. І в кіно я працювала, як частина команди. Нехай важче, нехай виснажливо, але щоб серце билося швидше від того, що ти робиш. А не стабільність як на АЕС (ну зараз я так не думаю)Подорожувати так, щоб мої історії читали в журналах і дивилися по телебаченню. Писати книжки не на один вечір, а такі, що живуть довше за автора і передаються з покоління в покоління.Навіть коли життя привело мене в еміграцію, я не перестала мріяти. Я не хотіла прожити роки, просто виживаючи. Хоч починалось все досить неромантично- з наметів і прибирань чужих будинків. Але я не хотіла назавжди залишитися людиною, яка відкладає свої бажання «на потім». Я хотіла бачити красу навколо себе, працювати в розкішному замку, відкривати нові двері й доводити собі, що походження, обставини чи чужі сумніви не визначають межі моїх можливостей.Можливо, мої мрії здавалися надто великими. Але саме вони вели мене вперед тоді, коли було страшно, важко і невідомо.Бо іноді найбільший ризик — це не мріяти взагалі💝#особисте