Спілкувалась з ірландськими колегами. Питають:— А ти справді письменниця? Ми тебе погуглили.Кажу:— Письменниця теж.І пояснюю:— Після універу працювала на АЕС, потім багато подорожувала, писала про це в газети та журнали, зрештою захопилась кіно, працювала в міжнародних проєктах і навіть мала авторську програму та національному ТБ.Вони не вірять. Дивляться як на лунатика. Бо для них ми тут почались раптово, коли приїхали в Ірландію. І зовсім не вписуємось в поняття «біженця» до якого вони звикли. І наче до цього в нас життя не було. Зовсім! Наче жінка, яка мила підлогу в перші місяці після евакуації, не могла в минулому керувати проєктами, писати книги, викладати, вести бізнес чи працювати на телебаченні.Так,ми вміємо виживати в режимі “треба”. Треба — значить вивчимо мову.Треба — змінимо професію.Треба — будемо працювати на трьох роботах.Треба — почнемо життя заново після сорока в іншій країні.Я знаю українських жінок із двома вищими освітами, які спочатку йшли прибирати. Чоловіків, які вдома керували бізнесом, а тут працювали на будівництві. Людей, які втратили все — і все одно почали з нуля.Так. Ми сильні. Ми можемо все. Але! Сильні люди теж втомлюються.Бо між “миємо підлогу” і “будуємо нове життя” лежить не мотиваційна цитата з інтернету. А величезна внутрішня втома, невизначеність і постійна спроба втримати себе по шматках.Ірландія для українців #особисте