Був час, коли я ніяк не могла залишити в спокої своє минуле. Ось воно — минуле. Як підшивка журналу. Точніше, її невелика частина. Подорожі. Плани. Мій дім. Друзі. Книги. Бізнес. Воно не відпускало. Можливо, тому що історія, через яку довелося піти, не була ані красивою, ані гідною - війна в Україні. Окупація мого міста. Можливо, я ще всередині продовжувала боротися за свою правду. Застрягла. Зачепилася. І ніяк не могла знятися з того гачка. Напевно, все разом. Одного разу, глибокої осені, ми сиділи з одним дуже глибоким психологом у кафе. Пам’ятаю, як у напівтемряві я сказала йому — ні багато ні мало — що втратила ідентичність. Наче сенс життя. Що тепер там, де була я, гуляє злий вітер. Наче я залишила там якусь важливу частину себе. А може, і всю себе.— Де вона, ця частина? — запитав психолог. — Як виглядає?— Мій дім. Моє оточення. Моє життя. Він кивнув.— То заберіть себе звідти. Ви ж звідти досі не поїхали. Ваша голова, мізки, плани на майбутнє - все там. У цьому й проблема. Я заплющила очі. Уявила, що почала забирати все, що не встигла взяти, коли тікала:свої книги, вирізки статей із журналів, рукописи в комп’ютері, підбірку відео з наших подорожей, дитячі альбоми доньки, фототехніку, ноутбуки, обручку, улюблену сукню, кота. Подумки повернулася у свою квартиру. Пройшлася кімнатами. Акуратно все склала й запакувала. Попрощалася зі стінами, дипломами на стіні в кухні, з побутовою технікою, яку лишила на пограбування "асвабадітєлям"... Постояла в коридорі, дивлячись на стінний годинник. На малюнки дитини, придавлені магнітами до холодильнику. І зачинила двері. Потім попрощалася з друзями. Залишила номери телефонів. Подзвонила родичам — і з ними теж попрощалася. І пішла. Це була психологічна практика, робота уяви. Я прожила своє кіно. Яке не відбулось в реальності. Як кажуть психологи: поки ти не поїдеш із дому назавжди, ти не почнеш жити в новому місці. Це як відрізати пальці — один за одним. Кровить. І болить роками. Як би це страшно не звучало, але той, хто в одну мить втратив усе через війну, адаптується швидше. А ми розтягуємо свій біль у часі. І досі не тут. І вже не там. Робити цю вправу було корисно, мабуть. Але в її ефективність я не вірила. Попри багату уяву, всі ці речі на кшталт «вашій лівій нозі тепло, ваше праве вухо важчає» на мене ніколи не діяли. Тим дивніше було згодом помітити, що ця практика спрацювала. Я справді забрала з минулого свої сенси. Свої емоції. Свою важливу частину. А там залишила порожні сторінки. Своє я взяла з собою. Підозрюю, той психолог таки добре «пошаманив». Бо відчувалося це саме так: моє повернулося до мене. І досі зі мною. За спиною. Як і має бути з минулим — тримає тил. Спробуйте зробити цю практику, якщо вас не відпускає минуле, якщо ви залишили десь частину себе. Заберіть себе звідти. Візьміть своє. Не чекаючи на підходящий момент🫶 #ябіженка #ірландіядляукраїнців