Найбільший біль народжується від швидкоплинності часу. Здається, тільки-но простягнув руку — і літо зів’яло, наче квітка у полі. Те саме, незабутнє літо, що назавжди пов’язане з дитячим сміхом, запахом нагрітої сонцем трави, смаком перших яблук чи абрикосів. Не встигаєш зупинитися, як юність уже вислизає, мов вода між пальців. Очі втрачають блиск, але світ, розсипаний довкола, ще й наполовину не відкрив тобі своїх таємниць. Кожен день має власний жаль, іноді — навіть кожна мить. Вранці вони прокидаються разом із нами, а вночі не засинають, лише розгораються в темряві, наче невидимі вогні. І немає такого зілля, щоб приспати їх назавжди. А ще є інший жаль, липкий, мов смола, від якого не втечеш. Це відчуття того, що ми ніколи не встигнемо побачити всього світу — цього безмежного, загадкового, барвистого світу, що щодня народжує нові дива. І від того жаль стає не лише тягарем, а й тихим нагадуванням: жити треба уважно, з відчуттям кожного подиху, кожної хвилини, кожного сонячного промінця. Бо час, як ріка, не зупиняється...