Шукає причини поразки Української революції, коли «ніхто не сказав нам тоді, що коли Петлюра не може прийти до нас, то ми можемо піти до Петлюри, а натомість прийшов Денікін і забрав тоді цвіт української патріотичної молоді до своєї ворожої Україні грабармії». У нарисі «Два посланія, чоботи і ще дещо», який друкувався в газеті «Українські вісті» (Новий Ульм, Німеччина, 1953 р.) письменник розмірковує над сучасною українською культурою на прикладі опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», яка попри те, що її намагалися «скасувати» після революції нові українські діячі, які перебували під впливом більшовизму і яких Сергій Домазар називає «хвильовістами», мала широкий успіх серед народу. Нову пролетарську культуру письменник іронічно порівнює з міськими черевиками, а попередню уподібнює до традиційних, «щирих» українських чобіт: «Отак то й зачала творитися на Україні нова, світла, модерна, пролетарська доба черевиків, у порівнянні з якою доба чобіт була темною, клятою добою хуторянщини, просвітянщини, гопаківщини та іншого бозна чого в тому ж роді». Проте «Запорожця» і «Наталку Полтавку» радо приймали в накурених залах залізничних та інших клубів, а новітнє пролетарське мистецтво не захоплювало ні глядачів, ні акторів. Письменник наводить слова однієї з театральних акторок: «Знаєте, балакав зі мною і Гнат Юра, і Курбасові представники, обіцяли вони мені все, буквально все. Але, як подумаю: що я там буду грати? Кого? Отих ідеологічно витриманих ідіоток у червоних хустках? Оте все ходульне, нещире, фальшиве, від чого з душі верне і в глядача, і в актора?»Нові українські пролетарські письменники попри свою лояльність до більшовицької влади та критику традиційного українського мистецтва не уникнули утисків та репресій. Прикладом, який підсвітив цю трагедію, в нарисі став Остап Вишня, який, як стверджує автор, також посміявся з традиційної культурі, яка тут уособлена в образі «Запорожця за Дунаєм»: «І саме тому, що він був у чоботях, посміявся з нього й Остап Вишня. Однак незабаром виявилося, що сміявся він на кутні». Далі письменник розлого описує випадок, як «Запорожець їздив до Остапа Вишні у «голубу даль», добре йому відомий, адже Сергій Домазар на той час працював суфлером у харківському театрі «Березіль». За наказом НКВД харківській трупі було наказано повезти п’ять оперет в мурманські «ісправітельно-трудовиє лагеря». Вишню вони там не зустріли, але зустріли його дружину Варвару Маслюченко, яка поїхала слідом за чоловіком: «Важка була її жертва. Остап гибів за дротами десь далеко, за сотні кілометрів у бездорожній і забороненій для «вольних» тайзі, вона – на «волі», у Мурманському. Але все ж вона була тут ближче до нього, могла передавати йому час від часу щось із харчів чи одежі, і діставала вряди-годи від нього вістку, здебільша через випущених на «вольноє посєлєніє» з таборів». У Мурманську, який на той час був «українським містом з домішкою кавказців і туркестанців», українські вистави мали не просто успіх, а стали щемливою звісткою про рідну Україну. Українці, які відбули покарання і залишилися в Мурманську, розривалися між тим, що тут пекло, а в Україні – ще страшніше. «Куди? Назад? Щоб усе перейти знову спочатку? Нехай йому! Слава Богу, скінчилося, я своє відбув. Тут ми вже влаштувалися якось, працюємо. На Україну? Ніколи! Там – пекло», - свідчив колись чорнявий, а нині білий, як сніг, колишній хорист з Ромна. Ще одна жінка з Полтавщини, із зажуреними, карими, ще гарними очима, просила передати свій привіт Україні «Передавайте їм привіт і поклон від високого неба й до сирої землі, і поцілуйте їх, і скажіть їм, що ми тут… погибаємо». Переживаннями за долю України та українців, гострими оцінками та яскравими спогадами сповнені й інші нариси Сергія Домазара: «Вовче молоко», «Реставратори голубих мрій», «У виблому місті», «Кордон Володаря Сімох Морів», «Постріл із Казікової гармати», «Змарнована сила», «Їх не було в Будинкові Блакитного» та інші.