початок тутФеномен Шарія — інфозлодій у гуманітарній масці

Вибачаюсь, але окремо варто згадати і Анатолія Шарія, який, на жаль, досі зберігає відчутний вплив у російськомовному медіапросторі пострадянського регіону. Парадоксально, але саме він — єдиний інфлюєнсер із мільйонною аудиторією, який систематично публікує матеріали з Гази, виступаючи з позиції “гуманітарної критики Ізраїлю”. Втім, розібравшись уважніше, можна побачити: ця критика не має нічого спільного з темою Близького Сходу. Його меседж — антизахідний, не проросійський у прямому сенсі, але «нео-совковий» за духом. Він апелює до аудиторії, пройнятої радянськими уявленнями, для якої Ізраїль — це форпост ненависних США, а отже все, що робить США, апріорі “погане”. Шарій не стає “на бік ХАМАС” — він використовує тему Гази як інструмент, щоб показати “лицемірство Заходу” і вкотре протиставити себе “західному світу”. Тут чітко видно дзеркальне відображення кремлівської пропаганди, але у “другому рівні” — емоційно-гуманітарному, неофіційному, завуальованому. В його інтерпретації:Ізраїль — це “київська влада під диктатом Заходу”, а Газа — “жертва колективного покарання”.
Таке перекодування робить його риторику зрозумілою та привабливою для його аудиторії, яка мислить через призму аналогій і старих “антиімперіалістичних” кліше. Фактично, Шарій транслює кремлівський дискурс, але в емоційній, “м’якій” формі, без прямого антисемітизму чи відвертої проросійської позиції.Висновок: до чого може призвести проізраїльський консенсус в Україні

Якщо підсумувати все вищеописане, картина виглядає так: українська влада та навіть ліволіберальні, відносно незалежні медіа формують у суспільстві практично безальтернативну підтримку Ізраїлю. Це не просто “симпатії до далекої країни” — це інституційно консолідований наратив, який майже не допускає публічної дискусії про гуманітарні аспекти конфлікту в Газі. Що це означає у глобальному контексті? Якщо найближчими роками ліві уряди дійсно прийдуть до влади у великих західних країнах, замінюючи провалені праві “трампістські” експерименти, українська позиція виглядатиме для них дивно і навіть несерйозно.• В очах західних лівих Україна може сприйматися як країна, яка обирає союзника не на основі гуманітарних цінностей, а на основі культурної та медійної конвенції.• Будь-які аргументи про те, що “ми теж пережили голодомор, тому співчуваємо постраждалим”, будуть сприйматися скептично — особливо на фоні фактів масових цивільних жертв у Газі.• Українська влада і медіа ризикують виглядати не стільки стратегічно обізнаними, скільки заручниками власного інформаційного поля, де лобі та культурні зв’язки важливіші за факти і пропорційність. Можливі дівіденди? Єдине, що можна назвати “вигодою” цієї поведінки — символічна підтримка Ізраїлю у вигляді старого списаного Patriot та культурний “бонус” для українського суспільства, яке отримує відчуття моральної визначеності. Але стратегічних дивідендів, наприклад, у сфері міжнародного іміджу чи дипломатичної репутації, поки що не видно. Більше того, тривалий односторонній консенсус може призвести до дисонансу з основними західними партнерами, особливо з тими, хто орієнтується на гуманітарні критерії, права людини та баланс інтересів у міжнародних конфліктах. Отже, навіть якщо сьогодні це виглядає як “одностайна моральна позиція”, завтра це може перетворитися на джерело непорозумінь і репутаційних ризиків, особливо у світі, де політичні цикли швидко змінюються, а міжнародні лідери лівого спрямування дуже уважно ставляться до питань гуманітарної справедливості.