#неревюЕд Вуд - це найгірший режисер у світі та найкращий байопік у кіно. Особисто я бачу цей фільм, як один з найкращих, а то й найкращий у кар'єрі Тіма Бертона.Почну з того, що загальна концепція виглядає дуже сміливо. Ти не робиш кіно про короля рок-н-ролу, ти не робиш кіно про легендарного спортсмена чи феноменального бізнесмена, ти буквально знімаєш кіно про найгіршу людину у своєму ремеслі. Ми звикли бачити у біографічному кіно особистість, яка намагається пробити стіну й дійти до своєї цілі чого б це не вартувало. І зазвичай у неї це виходить, майже завжди це викликає відчуття захоплення та поваги. Але що як у нього це не вийде? Що, як намагаючись пробити стіну, він просто об неї розбивається?Розповідаючи цю історію, перед Бертоном з'являються важкі задачі. Коли мова заходить про найгірше - це майже завжди стає об'єктом для насмішок, але всередині цього найгіршого перебуває звичайна душа, дуже проблемна, але дуже амбітна. Тому зробивши цей фільм тонкою трагікомедією, де комедія ніби на передньому плані, Тім Бертон влучив точно в ціль. А з такими геніями як Джонні Депп, Білл Мюррей чи Мартін Ландау, моральний тон фільму передався бездоганно. Сама розповідь стала для мене набагато легшою, ніж я очікував.Інша надзвичайно велика перевага фільму - це те, як він безпосередньо торкається теми кіновиробництва. Все це ніби любовний лист до мистецтва та індустрії, і мова не лише про технологічні аспекти, а й про емоційні. Чорно-біла картинка, концентрація уваги на роботах 20 століття, плакати, кінотеатри та плівки. Доказ того, що Тім Бертон різний і необов'язково ексцентричний, адже Ед Вуд - це стиль, який поєднує в собі реалістичність із химерністю та готичністю.