«Скоро мені виповниться п’ятдесят, містере Траут, — сказав я. — Я очищуюсь і оновлюю себе для цілком іншого життя у прийдешньому. В такому ж духовному стані граф Толстой* відпустив своїх кріпаків. Томас Джефферсон відпустив своїх рабів. Я збираюсь звільнити всіх своїх літературних героїв, які віддано служили мені впродовж усієї моєї літературної діяльності». Це те, що пише Курт Воннеґут у фіналі книжки «Сніданок чемпіонів» — від свого власного імені, звертаючись до власного персонажа.«Сніданок чемпіонів» — подарунок Воннеґута собі на п'ятдесятиріччя. Книга писалась кілька років, з тривалою паузою через хронічну депресію. Позаду — «Бойня номер п'ять», тріумф і слава. В якомусь сенсі це його прощання з белетристикою — спроба залишити художню форму як спосіб змінити світ або дістатися до правди. Він, щоправда, швидко повернувся — написав ще сім романів. Але початковий намір був саме таким. Якщо «Бойня номер п'ять» була способом опрацювати травму пережитого бомбардування Дрездена, то «Сніданок чемпіонів» тримається на трьох інших травмах одразу: психічний зрив сина, розпад шлюбу, і власна депресія, яка не відпускала роками. Звідси — і ця дивна конструкція роману. Воннеґут з'являється в ньому як персонаж, спостерігає за своїми ж героями збоку, а в кінці виходить на сцену, щоб особисто їх звільнити. Він говорить про письменника як про господаря, а про персонажів — як про людей, яким він щось винен. Що означає «звільнити персонажа»? Тим паче, що Кілґор Траут він з'являється і в пізніших книгах Воннеґута. Але жест важливий сам по собі. Він хоче «очиститися і оновитися для зовсім інших років». Відпустити — це не про персонажів. Це про себе.Книга, яку він хотів написати як звільнення (і в якій так багато гумору), стала одним з найбільш пригнічених романів в американській літературі. І водночас — однією з найсміливіших спроб зрозуміти шизофренічний стан розуму і, можливо, якось його вилікувати. *Хто ми такі, щоб засуджувати Курта Воннеґута, так? Навіть за такі дурні відсилки. in book we trust