Девід Фостер Воллес сказав це більше 20 років тому, зараз це звучить ще актуальніше: «Читання вимагає того, щоб сидіти наодинці в тихій кімнаті. І в мене є друзі, розумні друзі, які не люблять читати, бо відчувають… це навіть не просто нудьга. Є певний майже страх, який з’являється, думаю, саме через необхідність бути на самоті й у тиші.Це видно, коли заходиш у більшість публічних просторів у США — там більше не тихо. Усюди вмикають музику. З неї легко глузувати, бо зазвичай вона жахлива, але сам факт показовий: ми більше не хочемо тиші. Ніколи.І мені здається — я, можливо, не зможу це раціонально захистити, але це якось пов’язано з тим, що коли ти відчуваєш, ніби сенс твого життя в тому, щоб задовольняти себе, щось постійно отримувати, безперервно рухатися, то інша частина тебе — та сама, що майже голодна до тиші, до спокою, до можливості думати про одну й ту саму річ пів години, а не тридцять секунд — вона зовсім не живиться.І тоді це проявляється в тілі — як певна тривога, страх десь тут усередині. Я не знаю, чи це звучить логічно, але мені здається, це правда: у США культура з кожним роком стає дедалі більш ворожою.Я не маю на увазі «ворожою» як агресивною чи злою — просто стає дедалі важче попросити людей почитати або подивитися на витвір мистецтва годину, або послухати складний музичний твір, який потребує зусилля для розуміння.Причин багато, але особливо зараз, у культурі комп’ютерів та інтернету, все відбувається надто швидко. І чим швидше все рухається, тим більше ми годуємо ту частину себе, що потребує постійного стимулу, і тим менше — ту, яка любить тишу, яка може жити в тиші, без будь-якої стимуляції». in book we trust