Поки русня біснується, напишу відгук
Джон Ірвінг. «Світ очима Ґарпа».

Взяв цю книжку за порадою хорошої знайомої. Про Джона Ірвінга до цього, на свій сором, нічого не знав, більше того, спочатку взагалі переплутав його з Ірвіном Шоу, кілька романів якого колись читав. Але почав читати і досить швидко зрозумів — нє, це явно не той хлопець. Занадто інший стиль, та й, напевно, взагалі інша література.

Для мене «Світ очима Ґарпа» в першу чергу дуже якісна психологічна проза. Тут такий рівень екзистенції, що ще пошукати треба. Причому роман начебто весь час говорить про звичайні речі — сім’ю, секс, дітей, роботу, ревнощі, смерть, страх, бажання бути письменником, бажання бути хорошим батьком, просто якось нормально прожити життя. Але що довше читаєш, то більше розумієш, що от із цих звичайних речей і складається весь той великий бардак, який ми називаємо життям.

У передмовах і текстах про роман багато говорять про фемінізм і його роль у книжці. Він тут, звісно, є, і дуже помітний, але для мене це все-таки не головне. Мені значно цікавішою видалася інша штука — наскільки суб’єктивним є світ кожного з персонажів. Вони можуть бути поруч, любити одне одного, жити в одній сім’ї, переживати одну й ту саму подію — і все одно перебувати ніби в різних реальностях. Кожен дивиться на світ через власні страхи, травми, бажання, переконання, і Ірвінг це показує дуже добре.

Персонажі тут взагалі зроблені прекрасно. Вони не стоять на місці, не залишаються тими самими людьми від першої до останньої сторінки. Ростуть, туплять, помиляються, старіють, змінюють погляди, іноді стають кращими, іноді — ні. І найголовніше, ти майже завжди розумієш, чому вони стали саме такими. Навіть коли вони роблять якусь відверту дурню.

Про «Ґарпа» ще часто говорять як про сімейну сагу. Формально, напевно, так і є, але я цього майже не відчув. Сімейна історія тут радше простір, у якому Ірвінг може спостерігати за людьми дуже довго — від молодості до старості, через шлюби, дітей, смерть, успіх, невдачі. Сам сюжет при цьому теж ніби існує десь на другому плані. Не в сенсі, що він неважливий. Просто переказувати його тут взагалі немає особливого сенсу.

І ще мені дуже сподобався ритм книжки. Вона страшенно нерівна. І це комплімент. Ірвінг може за кілька сторінок пролетіти роки, а потім раптом зупинитися на якомусь одному вечорі, розмові, дивному випадку і копирсатися в ньому дуже довго. То займається якоюсь майже побутовою дурницею, то за кілька абзаців переходить до речей абсолютно глобальних. То смішить тебе, то без особливого попередження робить дуже боляче.

Спочатку цей ритм трохи збиває. А потім ти до нього звикаєш і розумієш, що він якийсь дуже правильний. Бо життя ж приблизно так і тече… Воно не рівне. Не структуроване по главах. Не видає тобі заздалегідь попередження: «увага, зараз буде важлива подія». Роки можуть пролетіти майже непомітно, а якась дурна розмова за столом залишитися з тобою назавжди.

І ще тут є все одразу. Драма, абсурд, гумор, трагедія, мелодрама, секс, насилля, сімейне тепло, гидота, ніжність. Подекуди відбуваються настільки химерні речі, що думаєш: ну ні, такого письменник уже точно придумати не міг.

А потім ловиш себе на думці, що саме такі речі зазвичай і трапляються в справжньому житті. Бо реальність узагалі часто має проблеми з правдоподібністю. Ірвінг дуже добре це відчуває.

Гарна книжка. Велика, дивна, місцями дуже химерна, але якась страшенно жива. І, думаю, вона цілком може опинитися в моєму топі прочитаного цього року.

Раджу.