Хренові книжки | Долі та фурії», Лорен Ґрофф.Охохо…Відгук на цю книжку без спойлерів пи...

«Долі та фурії», Лорен Ґрофф.Охохо…Відгук на цю книжку без спойлерів писати складно. Дуже складно. Але читати її варто.Початок у нас із романом склався не найкращим чином. Якщо чесно, то першу частину я читав із певним роздратуванням. Якби не кількість хороших відгуків, можливо і кинув би її. Оця модернова манера письма, розмитість подій, дивний ритм, постійні алюзії, якісь напівпрозорі натяки, які авторка не поспішає пояснювати, весь час створювали відчуття, що я ніби запізнився на виставу і тепер намагаюсь зрозуміти, що взагалі відбувається на сцені.Але поступово відчуття змінювались. Я занурювався в текст. Події почали огортати і складатися. Ти поступово звикаєш до ритму. Починаєш чути голос тексту. Події стають зрозумілішими. Навіть ті описи театральних постановок, які спочатку мене відверто вибивали, раптом стають частиною конструкції, а не будівельним сміттям.Історію… хоча тут теж все не так просто. Формально перед нами історія шлюбу, розказана з двох перспектив. Але чим далі читаєш, тим менше хочеться називати це двома версіями одних подій. Мені здається, це дві окремі історії двох окремих людей, які просто певний час прожили разом. І саме в цьому для мене була одна з найсильніших сторін роману.Лорен Ґрофф дуже точно показує дивну річ. Люди можуть прожити разом десятки років. Кохати одне одного до нестями. Ділити побут, друзів, ліжко, домашніх тварин, радощі і трагедії. І при цьому залишатися набагато загадковішими одне для одного, ніж їм самим здається.Взагалі ця книжка весь час про складність.Не про ту складність, яка вдає із себе геніальність і ховається за туманом символів. А про нормальну людську складність. Про те, що в житті майже ніколи не буває однієї правди. Що люди одночасно можуть бути щирими і брехливими. Великодушними і дріб’язковими. Сильними і жалюгідними.І ти віриш у це. Бо так воно і є….Окреме задоволення — алюзії.Їх тут стільки, що книжку можна читати вдруге тільки заради них. Причому це не ті відсилки, які автор вставляє, щоб похвалитися ерудицією. Достатньо просто подивитись на оригінальну назву — Fates and Furies. Мойри і Еринії. Долі і Фурії. Грецька міфологія буквально прошита крізь увесь роман. Потім починає проступати грецький театр. Антігона. Медуза. Трагедія як жанр. Трагедія як спосіб бачити людину. Комедія, як трагедія, яка просто зупинилась в інший момент. І що далі копаєш, то більше знаходиш.І ще персонажі. Саме тут спойлери, саме небезпечні. Проте спробую:Лотто і Матильда — це взагалі окрема розмова.Авторці весь час вдається повернути їх якоюсь новою гранню. Вони ніби живі люди, яких ти знаєш багато років. І водночас щоразу розумієш, що знаєш їх значно менше, ніж думав. Вони можуть бути прозорими, а за кілька сторінок знову ставати загадкою. І тут, мабуть, одна з головних думок роману. Бо хто з нас взагалі може сказати, що зрозумів іншу людину до кінця? Так і тут, ви знаєте про персонажів багато, але чи ви зрозуміли їх? Особливо Матильда. Дуже вдалий, дуже світлий образ. Книжка дуже відверта. Іноді тілесна. Іноді жорстка. Але водночас дивним чином легка і повітряна. У мене весь час було відчуття струмка з холодною джерельною водою. Спочатку заходиш по кісточки і хочеться вискочити назад. Потім звикаєш. Потім заходиш глибше. А потім вже сидиш у воді і не хочеш виходити.Легким читанням на вихідні я б її точно не назвав. Але післясмак лишається надовго.І саме за такі книжки я люблю читати. Напевно я спинюсь, а то відгук окрім моєї мами ніхто не дочитає🫣