Посмішка, погляд, спонтанний рух — унікальні у виконанні кожного з нас, чи вже повторені мільярди разів до нас та будуть існувати опісля через інших людей? Випадковість VS закономірність, невідомість VS слава, смертність VS безсмертя... Мілан Кундера, майстер невимовної легкості письма, продовжує свою улюблену гру в дихотомії і в романі «Безсмертя».

Він здатний настільки зачарувати словами, що мимоволі починаєш відчувати, що ніби саме через них кожен з нас міг би бодай торкнутись вічності, якій ми всі належимо, але відлучення від якої тягнемо важким тягарем крізь усе своє смертне життя. Намагаємось якомога щільніше ввійти в памʼять близьких людей, немов метелики, залишаємось відбитками в памʼяті чужих, пишемо і відповідаємо на листи, фотографуємо і фотографуємось, кохаємо і кохаємось. Скільки зухвалих вчинків здійснюємо, скільки різноманітних дурниць, і врешті ніколи не можемо знати напевно що саме з цього всього ввійде в історію про нас. Проте іноді навіть не зізнаючись самим собі, як пише Кундера,
Якоюсь частиною душі ми всі живемо поза часом. Може, тільки виняткової миті усвідомлюємо наш вік, а здебільшого перебуваємо поза часом.

Навіть якщо не зізнаємось, нам всім хочеться бути унікальними й неповторними. Але що, якщо навіть наші, саме «наші» унікальні жести — більш індивідуальні, аніж ми, ті, ким вони були втілені? Чи то з недр колективного несвідомого, чи то з абсолютно пустої випадковості, вони проявляють себе крізь нас, а ми — лише «їхні знаряддя, ми їхні маріонетки, їхнє втілення». І кожен герой роману — це, за своєю суттю, квінтесенція того, що вихопило на мить серед усього потоку наш погляд та думку, чи радше автора, більш чутливого до усього випадкового, з чого він складає свою «необхідність». Словами Кундери,
Номером людської істоти є її обличчя, де поєднуються випадкові й неповторні риси. У цьому поєднанні не вирізняється ні душа, ні характер, ні те, що ми називаємо «я». Обличчя — це тільки номер людського примірника.

З першого погляду видається, ніби «Безсмертя» — це спроба автора подолати смерть — і своїх літературних героїв, і своїх історичних кумирів, і свою власну — письменницьку та людську. Та врешті чим складніше переплітаються вузлики долі героїв, чим ближче вони стикаються з самим автором в його ж книзі, тим більше виникає відчуття абсурдності, покинутості кожної великої (от як Ґете та Гемінґвей), чи не дуже (як Аньєса) особистості наодинці з її страхами. Для когось — це страх забуття, для когось навпаки страх залишитись надто видимою навіть опісля свого зникнення. Межі все більше стираються, а з ними і межі між смертю й безсмертям…

Бо врешті, навіть коли ми втілюємо через себе абсолютно незначущі для світу речі, вони набувають сенсу в ту мить, коли стають помічені, вихоплені зі сліпого потоку часу — чи то іншими героями, чи самим пильним оком автора. Як каже автор «Безсмертя»,
Дійсність уже нічого ні для кого не становить. Ні для кого.

А тому можна уявити, що ми вільні творити її на свій лад. Ми всі натикаємось на безсмертя частіше тоді, коли зовсім його не шукаємо, а просто живемо своїм буденним життям, ходимо тими ж маршрутами, що й безіменні герої не написаних книг, і саме через цю невидимість стаємо видимі й визнані бодай на мить, а отже, таки відносно безсмертні.

P. S. Щоб ще більше відчути настрій книги, раджу послухати пісню «лнб» від renie cares, яка і відкрила для мене «Безсмертя» Кундери (можна послухати тут на Spotify).

Мій допис про повний аналіз альбому renie cares, натхненний творчістю Кундери, можна прочитати тут.

Людина мисляча | #книжкове