Чого нас може навчити Григорій Сковорода сьогодні?

(на основі діалогу «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар миру», якому вже 250+ років)

Він повертає нас в ще більш давні часи, де позачасово звучить відоме дельфійське послання й відлунює в Священному писанні. Сковорода пише, що й у Мойсеєвих книг майже 20 разів написано це: «Почуй себе», «Збагни себе» і замість ключа до всього подається те саме, що «Пізнай себе». Це ж саме послання можна почути й сьогодні у кабінеті психотерапії, та врешті, що воно означає, як його розумів філософ, однієї з нами землі?

Перш за все, аби почути себе, треба бодай на хвилину сховатись від всього того гамору навколо, від хаосу думок всередині, від навали справ ззовні, і пізнати тишу, а вже через неї — власний справжній голос. Сковорода пише, що щастя людини в тому, аби пізнати себе, а пізнає себе людина через Бога в собі, до якого треба прислухатись, віддатись на його волю. Це зовсім не значить «стати його рабом», адже жити у згоді з Богом = жити за натурою, тобто за природою. Проте не «скотською й сліпою», а тією, яка є її протилежністю — панівною, розумною, яка врешті єдина веде до щастя та душевного спокою.

Саме природа є причиною й рушійною силою бажання, яке в свою чергу є започаткуванням, схильністю, рухом. Природа наснажує до діла і зміцнює до праці, роблячи її солодкою. Солодка, навіть коли важко, як солодко бджолі не їсти, а збирати мед, так і людину наповнює сенсом справа, коли вона її, сродна, природна для неї. Така праця може здаватись цій людині чи іншій чимось не вартим, не привабливим, от як землеробство. Проте людина має дбати не про статус, славу, багатство, яке ніколи не зробить її насправді щасливою, а лише про те, що зробить — діяти за своїм покликом, згідно свого сродного покликання. Лише прислухайтесь!

Все найважливіше — всередині. Там вже є і наш цар, і отець, і наставник. І поки ми шукаємо якісь особливі знаки всесвіту, всередині себе ми вже знаємо, що нам споріднене, тобто корисне, і чим ми можемо втілити свій сенс в служінні іншим. Адже знову ж, подібно бджолі, ми не лише для себе, а й для себе подібних. Як пише Сковорода,

це і є бути щасливим, пізнати себе чи свою природу, взятися за своє споріднене діло і бути з ним у злагоді із загальною потребою.

Без пошуку, віднайдення й слідуванню своїй природі, людська душа стає ніби мертва, позбавлена природної своєї справи, подібно до каламутної та смердючої води, що замкнена в темряві…

Таких душею хворих легко впізнати серед оточуючих за описом Сковороди:

Коли відняти від людини споріднене діяння, тоді їй смертельна мука. Сумує й непокоїться, мов бджола, замкнена у світлиці, коли сонячний світлий промінь, який пронизує вікна, кличе її на медоносні луки. Ця мука позбавляє людину здоровʼя, тобто злагоди, забирає бадьорість і розслаблює. Тоді людина всім невдоволена, гидує і становищем своїм, і місцем прожиття. Мерзенними здаються їй сусіди, нецікавими розвати, докучливими розмови, неприсмними стіни помешкання, немилими — всі домашні, ніч — нудною, а день осоружним; влітку хвалить зиму, а взимку літо; подобаються лише минулі Авраамові чи Сатурнові часи, хочеться зі старості вернутись у молодість, з молодості — у підліткові літа, з підліткових літ — у дитячі, з дитячих у підліткові, з підліткових — у зрілі; ганить свій народ і звичаї свого краю, гудить природу й сама на себе гнівається. Те для неї приємне, що неможливе; бажане те — що проминуло, і завидне — що віддалене. Там лише добро, де її нема і коли її нема. Хворому всілякий харч гіркий, послуга — набридлива, а постіль тверда. Жити не може і вмерти не хоче.

Єдиний засіб супроти такого біса, званого смутком, тугою та нудьгою, — пізнання себе через Бога, який є всюди, як і щастя є у кожному стані. І чим більше людина себе пізнає, тим вище сходить до Себе справжньої, якою є, для чого народжена, незалежно від своєї форми та обʼєму. Адже словами Сковороди,

краще бути натуральним котом, ніж левом з ослячою природою.

Людина мисляча | #укрфіл #філософія_ЛМ