«Партія війни» - не нова російська технологія. Вперше вона була використана на мені в глибокому дитинстві, коли я не розумів, чому люди не можуть просто дагаварітса. Років в 13 [а це буквально 2013 рік] я був дуже впевненим пацифістом, співаючи в шкільному хорі «ми нє хатім вайни, ми обьявляєм мір». Там ще були слова «ми с тобой так молоди нам і рєшать: строіть мір па новому і нє воєвать. Впєрєді історія целой страни! Я хочу спокойно жить, а ти?» Партією війни для мене в ті часи були ті, хто закликав зі зброєю в руках захищати свою країну. Я вважав, що завжди можна домовитись. В усіх книжках що я тоді читав війна представлялась як найвище людське безумство: безсенсове, жорстоке, алогічне. Я не хотів бути безсенсовим алогічним чи жорстоким, тому був підписаний на всі відомі пацифістські пабліки в соцмережі ВКонтактє. А потім, буквально за рік почалась війна.
Я загуглив, хто ж автор пісеньки, яку я так натхненно співав, яка так добре, назавжди засіла в моїй голові і не здивувався, коли ним виявився образцовий єстрадний дєтскій колєктів із Москви. То був чудовий вечір, коли для мене стало очевидним, що я не обирав бути пацифістом. З мене його посилено ліпили. Книжки, що я читав. Пісні, що ми співали. Шкільні лінійки про жєстокую кровавую войну, яка ніколи більше не повториться.
Аби був мир. - казало моє космополітично-пацифістське оточення.
Але як відстоювати своє у гопніка? - і це запитання не знаходило відповіді. Коли я прийшов у військо, наратив про потрібну нашим олігархам війну вже буяв в нашому суспільстві. Це був карколомний рік виборів, де один кандидат казав «або я, або війна», а інший називав його партією війни. В Москві раділи простому смішному криворізькому хлопцю з народу, він задоволено посміхався.
Подивіться! Казали «буде голод, буде війна, буде долар по 45! Ну і де?» Вся країна раділа, що партія війни програла, всі хто хотіли війну тепер не влада, а значить буде мир. Незадовго до того, як нова мирна влада вступила в свої повноваження, та клята партія війни проголосувала за зміни в Конституції, закріпивши вектор країни в НАТО та ЄС. Серед цих людей, які голосували за ці зміни, був і Олексій Гончаренко. Мені цікаво спостерігати за зростанням цього політика, бо він розуміє, що робить. Він недарма оголошує себе партією миру на пʼятий рік повномасштабного вторгнення. Люди, в своїй більшості, емоційні і алогічні. А ще - вони втомились. Щоправда, я втомився в далекому 2022, і вже тоді хотів на дємбіль, а вони втомились тільки зараз, бо в Києві закрили мости. Звичайно, наратив про «партію війни» - російський, але Олексій впевненно його сідлає так само, як колись - діючий президент. Традиція не виконувати жодної з передвиборчих обіцянок - така ж стара, як і волати про партію війни.
В цих пересмикуваннях і мєждусобойчіках втрачається найголовніше: ми всі - партія війни, бо ніхто не пропонує нам мир. Жодна домовленість з росією не варта паперу, на якому вона підписана. Зараз би згадати Хасавʼюртські угоди і такий очікуваний мир в Чечні, який протривав якихось три роки. Згадати б Будапештський меморандум, Харківські угоди, два Мінська. Згадати б і Статут ООН, і Женевську конвенцію, але ні, наші глупі люде розсмаковують тезу про партію миру і війни, сподіваючись, що гопнік не зачепить їх. Ця віра в мир не закриє рот гарматам і не збереже життя. «Хочеш миру - готуйся до війни» - казали мудрі. Тож, спускаючись на грішну землю: мир з росією станом на зараз неможливий, бо єдине, чого вона хоче - нашої капітуляції.
Обов’язково проголосуйте за Олексія Гончаренка та напишіть йому слова підтримки. Він - той самий кварталівський клоун, простий хлопець з Одещини, розсудливий мирний політик, який точно домовиться з росією про вашу швидку смерть.
А я в цей час продовжу свій сьомирічний членський квиток в «партії війни». Бо мені не тринадцять, я чудово вивчив уроки історії, і я давно вже не підліток-пацифіст.