Перший радянський концентраційний табір розпочав свою роботу у 1923 році. Його офіційна назва — Соловецький табір особливого призначення, більш відомий як Соловки. Він був створений на базі монастиря, що розташовувався на островах у Білому морі.Соловки стали «лабораторією» радянської репресивної машини. Саме тут випробовували методи контролю над в’язнями, організацію примусової праці та ідеологічного тиску. Табір підпорядковувався ДПУ–ОГПУ (попередникові НКВС), а його модель згодом поширилася на всю територію СРСР у вигляді системи ГУЛАГу.За оцінками істориків, за час існування табору через нього пройшло близько 80 тисяч в’язнів. Умови утримання були вкрай тяжкими: примусова праця, нестача їжі, холод, хвороби та систематичне насильство. Точна кількість загиблих залишається невідомою, однак, за приблизними оцінками, понад 8 тисяч осіб загинули або були страчені в Соловках.Серед відомих українців, які перебували в таборі, були письменники та представники інтелігенції, зокрема Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров, Матвій Яворський та інші діячі культури й науки, репресовані за націоналізм або так званий «буржуазний націоналізм».У 1937 році Соловецький табір був закритий у рамках так званої «великої чистки». Значну частину в’язнів, зокрема багатьох українських діячів, було вивезено та страчено на материковій частині СРСР, зокрема в урочищі Сандармох у Карелії. Соловецький монастир передали у відання військових, а самі острови використовувалися як військова база.