#Епізод 194. Перша ідея поділу Речі Посполитої та полковник Жданович

Новини про укладений між поляками та московитами договорняк, а особливо про відверте ігнорування посланців Богдана Хмельницького під час перемовин у Вільнюсі, вкрай обурили нашого гетьмана та козацьку верхівку – старшину. Утім, насправді, остаточної мирної угоди сторони тоді так і не досягли. Питання вибору царя Алєксєя Романова на польський престол, а також можливий "дерибан" українських та білоруських земель було відкладено до наступного сейму Речі Посполитої. Поки ж новоявленні союзнички домовилися лише про припинення вогню та спільні дії проти шведського короля Карла Х Густава. Причому цар Алєксєй оперативно направив до Хмельницького свою людину з метою дізнатися реакцію гетьмана на те, що відбулося у Вільнюсі.

Царський посланець запевняв, що московити зовсім не збиралися "кинути" гетьмана, а козаків не було допущено до перемовин нібито тільки через те, що так захотіли австрійські посередники від імператора Священної Римської імперії. І Хмельницький тоді взагалі навіть не подав вигляду ніби його ця "Вільнюська зрада" якось там особливо зачепила. Він лише єхидно зауважив, що легко міг би сам без усяких договорів та виборів посадити Алєксєя на царство у Варшаві, а генеральний писар Іван Виговський укотре повторив тезу, що полякам вірити не можна, і краще б цар натомість помирився зі шведами. Але говорити то вони могли, що завгодно, однак їхні дії свідчили зовсім про інше. Ще до завершення перемовин у Вільнюсі гетьман із Виговським склали присягу на вірність новому союзнику... Трансильванії.

Сподіваюся, ви ще не забули як на початковому етапі свого повстання Хмельницький пропонував трансильванському князю Дєрдю ІІ (тобто Юрію, якщо по-нашому) Ракоці, який мріяв про польську корону, атакувати Річ Посполиту зі сторони Закарпаття. Проте, Ракоці тоді щось дуже довго м'явся, слушну нагоду було згаяно, а потім між козаками й трансильванцями взагалі пробігла чорна кішка через втручання Хмельницького та його сина Тимоша в молдавські справи. Шведський Потоп відкрив нове вікно можливостей, особливо, коли король Карл Х Густав після серії військових невдач усвідомив, що самотужки йому не впоратися, а тому запропонував, як Ракоці, так і нашому гетьману прийняти участь у захопливій грі під назвою "поділити Річ Посполиту".

Але внаслідок постійних бойових дій комунікувати в цьому "любовному трикутнику" було дуже не просто. Посол гетьмана, не маючи безпечної дороги назад в Україну, надовго застряг у шведському таборі, тож союзний договір між Військом Запорозьким і Трансильванією оформився набагато швидше. Дєрдь ІІ Ракоці зобов'язувався зі своєю армією перейти Карпати, у Галичині до нього мало би приєднатися козацьке військо, і звідти союзники планували з боями рушити далі на з'єднання зі шведами Карла Х. Після перемоги над військами короля Яна ІІ Казимира, грубо кажучи, північна частина Речі Посполитої мала би відійти шведам, південь із Краковом включно – трансильванцям, доля ж українських земель була ще під питанням, бо тут сторони мали кардинально протилежне бачення.

Карл X був готовий віддати Ракоці галицькі землі зі Львовом, Белзом та Перемишлем, а ще захід нашого Поділля. Богдан Хмельницький, який мав би стати "дідичним князем" (тобто з правом передавати свої володіння у спадок нащадкам), натомість вимагав щоб уся "Червона Русь по Віслу” відійшла Війську Запорозькому. А трансильванський князь, який уже подумки приміряв на себе польську корону, так узагалі розкатав губу на всю Україну, вбачаючи у гетьмані просто свого майбутнього васала. Такі роздуті апетити Ракоці призвели до того, що частина козацької старшини відмовилася присягати на вірність новому союзу, тож територіальні суперечки відклали на потім, і на початку 1657 року двадцятитисячне козацьке військо під орудою київського полковника Антона Ждановича все ж таки вирушило на захід.