Шлюб один і на все життя.Це не складно, коли цього хочуть двоє.І дуже складно, коли цього хоче лише один.Тому краще про це домовлятися на початку. Бо укладати шлюб і тримати думку про розлучення - це вже початок кінця. Довготривалі шлюбні і сімейні стосунки формують життєве коріння - заземлення, сталість, відчуття приналежності. І у подружжя, і у дітей. Це відчуття коріння конче потрібне для формування ідентичності - передусім особистісної і статевої, а потім родинної і національної. Далі це позитивно впливає на психологічний стан кожного протягом життя. Розлучення - це не кінець життя. Але це абсолютно точно не те, з чим слід вітати, чим можна легковажити, або тим більше до чого підбадьорювати. Розлученню - це не норма. Це відхилення від норми.Розлучення - це програш, це невдача, це неуспіх. Це вкрай болюча історія для дорослих, і ще болючіша для дітей. Саме тому моє ґрунтовне переконання: не розлучатися у тому числі заради дітей - це раціональна і правильна позиція. Почуття і емоції - це такі субстанції, які у періоді можуть змінювати свою амплітуду, а відтак не повинні суттєво визначати долю шлюбу і сім'ї. А от родинність і зв'язок поколінь - це справжня вічна цінність. Це саме та вкоріненість, яка потім вже дорослим дітям часто рятує психіку і навіть життя. Хто я?Чий я?Хто у мене по справжньому є?Відсутність простих і швидких відповідей на ці запитання є причиною довготривалих тривожних станів. Навколо нас ледь не половина людей зростали в неповних сім'ях, або в сім'ях, де чоловік мами не був рідним батьком для дитини.Якось всі виросли, якось всі живуть...Саме якось... З відповідними наслідками... А от у ваших дітей нехай буде все краще. Нехай у них буде відчуття батьківської сім'ї і дому, з рідними татом і мамою, а пізніше - з рідними дідусем і бабусею. Тож підіть і заберіть свою заяву на розлучення. Спочатку зі своєї голови заберіть. А потім - і з суду.