сексуальні девіації

на чорному мерседесі ми в’їжджали на територію лівого берега, на територію промислової культури. за кермом сиділа вона — у своїй чорній куртці та білому вовняному чепчику. маленька дівчинка за кермом великої машини.

ми проникали у віддалений промисловий масив. вузька дорога впиралась у монструозний модерністський будинок, який нагадував кіберпанк. вона пригальмувала і плавно повернула ліворуч, припаркувавшись на узбіччі. мотор затих.

за вікном біля нас стояла і парувала ТЕЦ-4. три високі димарі електроцентралі підпирали сіре небо, але з них працював лише один. з нього валив чорний густий дим.

вона мовчки стискала кермо, дивилась то на мене, то на промзону. якийсь час ми обоє дивились на ТЕЦ і мовчали. на фоні сірого передзимового неба ця нерухома індустріальна машина виглядала як великомученик, якого зсередини з’їдають черв’яки.

— скажи, ти бачиш те ж саме, що бачу і я?

вона довго думала і нарешті відповіла: — так.

ми приїхали сюди якось випадково, без плану і маршруту, приїхали, бо дорога сама привела сюди. мій погляд бачив нас зверху: двоє людей у великій чорній машині і велика чорна станція, яку розпалюють щозими, щоб зігріти мешканців соц-житлових масивів.

ми дивились, як в небо здіймається вугільний дим, зливається з його текстурою і стає такий же сірий і беззмістовний як і саме небо.

— подивись туди, — сказала вона і показала пальцем в далечінь, де виростав індустріальний ландшафт. — це така територія, яка своїм виглядом каже, що стороннім туди вхід заборонено, що нас там не хочуть бачити. а якщо нас там не хочуть бачити, то ми там непрошені гості. а якщо ми там непрошені, то там відбувається щось особливе, щось диявольськи особливе — якийсь ритуал.

ми вийшли з машини, вона голосно закрила двері. під ногами було мокро. згорбившись від холоду і вітру ми прямували в напрямку ТЕЦ. оточена парканом з колючим дротом, ця станція не підпускала до себе — це не місце для людей, тут не можна бути млявим і непевним.

тож ми йшли попід парканом. вона йшла поряд зі мною, праворуч від мене — маленька дівчинка у своєму білосніжному вовняному чепчику. вона швидко переставляла ноги і слухала як я дихаю. вона міксувала мої зітхання з гулом ТЕЦ-4 і намагалсь в своїй голові придумувати заспокійливу музику. їй було так холодно, червоні щоки, тремтять повіки.

ми йшли мовчки і слухали цей гул, який доносився від станції — він як рентген просочувався крізь одяг і сканував кістки — чи не мають вони переломів, чи цілі ребра, чи залиті кров’ю пустоти?

темна матерія лежала по ту сторону паркану з колючим дротом. вона говорила до нас цим гулким пронизливим писком. вугілля і дим, чорні труби і брудні вікна. середньовічна імла на околиці напівживого міста.

ми зайшли занадто далеко. вона замерзла як цуценя, мокрий сніг прилипав до обличчя та повік. ми просто зупинились і стали посеред цього промислового розпачу. двоє загублених дітей, яких наїбали і сказали хибний маршрут, двоє ягнят з молочними зубами, маленькі і смертні, тихі і мовчазні, мляві і непевні.

йшов мокрий сніг, тепло промзони ніяк не зігрівало нас.

— може час повертатись до машини? — спитала вона.