я, до речі, думав написати тобі у вересні

перестрибую з крайнощів на крайнощі, як по каменях у річці, перемикаюсь з однієї думки на іншу, думаю про поезію, пишу прозу, читаю відомих поетів, не хочу знати невідомих.

дорога в офіс була спонтанною, бо я проспав. прокинувся і одразу почав одягатись. усіх теплих светрів я позбувся навесні, вважаючи їх за непотріб. тому довелось одягати на себе все, що було під рукою - водолазки, гольфи і сорочки.

на вулиці було холодно як на початку грудня, хоч зараз тільки початок жовтня. мужик з сусіднього будинку вже п’яний зранку, від нього несло перегаром за кілька метрів, він ледь переставляв ноги, але обличчя його було притомне - ніщо не видавало його залежності, ніщо не вказувало на те, що плоть його вже заплямована спиртом, а шлунок далі кровоточить. хіба що пом’ята, майже червона шкіра.

я спустився в метро. зайшов у вагон і опинився поряд з рудоволосою жінкою у чорному пальто і ботфортах. вона писала комусь повідомлення, довго його редагувала, вагалась, не могла прийняти остаточне рішення. вочевидь, це був важливий меседж, від якого залежали її подальші плани, кар’єрний ріст. або ж вона просто не знала, як більш коректно послати людину.

"Доброго ранку, Анастасія! Чи подумали ви на рахунок пропозиції щодо співпраці з нашим проєктом?" — пише їй Євген.

вона відповідає Євгену:

"Доброго ранку, Євгене! Дякую, що нагадали!
На жаль через особисті обставини наразі не можу відповісти вам про остаточне рішення..."

вона стирає про особисті обставини і пише далі:

"На жаль зараз маю багато завдань по основній роботі, тож не мала можливості подумати над вашою пропозицією..."

стирає про роботу і пише:

"На жаль зараз маю проблеми зі здоров’ям, тож поки не можу остаточно відповісти щодо вашої пропозиції. Як тільки одужаю і почуватимусь краще, обов’язково дам вам знати..."

стоїть, вагається, постукує рожевим манікюром по корпусу телефона. її руде волосся довгими пасмами спадає на її чорне-чорне пальто. на ньому не видно жодної ворсинки, жодної крихти, жодного зайвого фрагменту. вона вся така доглянута і розчісана. тільки вагається, не знає, що чекає в кар’єрі.

вона так і не наважується відправити це повідомлення, ховає смартфон в кишеню і виходить на станції “Звіринецька”. вона йде по мармуровій платформі, а я звертаю увагу на її красиві тонкі ноги, ботфорти звабливо огинають їх, вона робить кроки зухвало. вона вже прийняла рішення, вона знає, що відповісти Євгену. тільки вдасть, що подумає.

я виходжу на своїй станції і довго йду до офісу, йду по сонячній стороні вулиці, сонце сліпить в очі, але не гріє. сонце сьогодні холодне, як поручні у вагоні метро.

старі радянські будиночки вишикувались в ряд, чекають опалювального сезону. попід ними стоять машини, відкриваються кондитерські, аптеки і пивні магазини. в одному з дворів я бачу старий мерседес кавового кольору. хто він, власник цього мерседесу? чи пам’ятає він бензинову епоху з розміреним темпом життя, стаціонарними телефонами, програвачами, плакатами на стінах, чорно-білим ефіром і меланхолійною акустикою?