Історія України почала писати свою новітню книгу кров’ю, болем і подвигами своїх синів. На її сторінках назавжди залишилися імена тих, хто не шукав слави, не мріяв про пам’ятники чи гучні слова. Вони просто любили свою землю більше за власне життя.Чотири роки тому війна забрала ще одного українського воїна. Для історії — це одна з тисяч трагічних сторінок. Для родини — цілий світ, який зупинився в одну мить.Минають роки. Змінюються пори року, дорослішають діти, народжуються нові покоління українців. Але є порожнеча, яку неможливо заповнити. Є місце за родинним столом, яке назавжди залишиться вільним. Є слова, які так і не будуть сказані. Є мрії, які війна обірвала на півдорозі.Коли ми говоримо про Героїв, часто згадуємо їхній подвиг. Але за кожним подвигом стоїть звичайна людина — чийсь син, батько, чоловік, друг. Людина, яка колись будувала плани, поспішала додому, раділа простим речам і вірила в майбутнє.Скільки б не минуло років, пам'ять про нього не стане архівним рядком чи датою в календарі. Вона житиме у вдячності громади, у спогадах тих, хто його знав, у кожному мирному ранку, який виборола для нас його жертовність.Сьогодні ми згадуємо Героя не тому, що так велить дата. Ми згадуємо його тому, що борг пам'яті не має терміну давності.Вічна пам'ять і вічна слава Захиснику України.