🕯️ 22 квітня. Рік потому.Є дати, які не стають минулим.Вони залишаються всередині — як рана, що не загоюється, лише вчишся з нею жити.Рік без Руслана Ларіна.Він не вписується в коротке слово «Герой», бо за ним — ціле життя, яке не вміщається в рамки. Людина, яка кілька разів починала все спочатку. Яка не боялася змінювати напрям, коли відчувала, що має йти інакше. Яка не шукала легшого — шукала свого.Його шлях не був рівним. Але він був справжнім.Він умів будувати — не тільки плани, а й землю під ногами. Чотири гектари грушевого саду — це не просто робота. Це про віру, що життя попереду. Про тишу, якої він прагнув. Про коріння, яке він хотів пустити тут, вдома.І водночас — людина, яка пішла туди, де найважче.Не тому, що треба.А тому, що інакше не міг.Медик. Бо знав, що таке втрачати і як важливо рятувати.Воїн. Бо розумів, що хтось має стояти між домом і війною.І той, хто залишився до кінця, коли інші вже не могли.Його життя обірвалося там, де кожен день — межа.Але дивно: він ніби не пішов повністю.Він є в цій землі, яку обрав.У деревах, що ростуть без нього.У тиші двору, де його чекають і не дочекаються.У пам’яті, яка не дає звести все до дат і слів.Рік — це багато для календаря.І зовсім нічого — для втрати.Його не повернути.І з цим доводиться жити.Просто пам’ятати — вже недостатньо.Але це єдине, що ми ще можемо для нього зробити.Вічна пам'ять ГЕРОЮ!Щирі співчуття мамі і сестрі😭